Того ранку Інокентію Дизелю було кепсько. Словом, звичайнісінький ранок. Його нудило. Але це була не сартрівська нудота, а примітивна фізична виснаженість. Думки тікали з голови, як з охопленої пожежею будівлі, задуха від пожежі віддавала в ротовій порожнині, руки з ногами лежали в іншому кінці ліжка, до якого нереально дістатися. Очі випалювали пекучі сонячні промені, які, наче підступні грабіжники, пробиралися в кімнату крізь штори.
Зі всіх сил зібравши до купи руки з ногами, але все ще розібраний і скуйовджений, Інокентій Дизель піднявся і, розгрібаючи ковдру, намагався згадати, що було вчора. Зачиняються двері, ключ у замку робить потрійне па, стрибає в кишеню, вивчені сліди ведуть до знайомого генделика.
Товстенькі, але надзвичайно звабливі ноги офіціантки вигулькують із-під короткої спідниці. «Пляшку портвейну і щоб не бути голодним», – каже Інокентій Дизель, б’ючи поклони її ногам. Міг і не казати – вона знає його потреби краще, ніж «Отче наш». Її каблуки весь вечір витанцьовують у його зіницях.
Спирт запікає кожну рану на тілі й у душі Інокентія Дизеля. Стає тепло і затишно. Настільки, що він перестає бути схареним на знебарвлений світ і ненавидіти кожного випадкового відвідувача цієї затасканої забігайлівки. Чарівні німфи підхоплюють його в обійми, затягують у танець.
Не гріх ляснути по дупці й офіціантку, яка хмурить чорнобривці і розпрямляє до непристойності коротку спідницю. Мисливець заганяє цю прудконогу ласицю у свій капкан. «Не тікай! Посидь зі мною!». Туфельки гучно падають на підлогу, оголюючи її тендітні пальчики, які він пестить руками.
Гепають стільці, б’ються склянки, самотні вовки виють на місяць, чоловіки освідчуються в коханні незнайомим жінкам, обіцяють одружитися з ними, а вже завтра навіть не згадають їхні імена. Цей шалений гармидер надзвичайно подобається Інокентію Дизелю. Він його надихає і вселяє жагу до життя!
Інокентій Дизель проривається крізь густі осінні нічні тумани. Напихає в кишені багряне листя, яке освічує стежки в лабіринті Мінотавра. Ніхто не знає, скільки йому насправді років. Намагаючись відповісти на це запитання, Інокентій Дизель рахує на пальцях, але щоразу збивається й розпочинає спочатку.
У відчинене вікно вривається ранкова прохолода, збуджуючи легені. Десь далеко кує зозуля, довго, до болю у скронях. Інокентій Дизель записує згадане у блокнот, як спраглий ковтає живицю, записує, щоби не забути. Перетворює весь цей абсурд у слова. Але чи варто?..
