Мовчання личило тобі, мов весільна сукня.
Всі знали, що ти її не одягнеш,
Натомість ліпше спустиш власне життя,
Мов розлюченого пса.
Як зізнатися собі у відсутності,
Як перевести постать незриму
Крізь ще глибший туман?
У тріщини западало світло,
Рани починали мироточити
Зізнаннями, жалем
І незвичною проникливістю.
"Уявляєш, хтось настільки ненавидить
Життя, що бере одразу два леза".
Зразу згадуєш епізод із фільму,
Зі смутним актором.
Маска відчаю личить більше
В фільмах.
У житті вона тисне,
Мов нерозношене взуття.
Любов любить любити любов
Невтомним образом,
Що стає медальйоном
На шиї,
Палким моментом,
Який можна
Витягувати із сита спогадів.