Біжить стежина підстрибцем на вигін
Вужем пірнути в шерхіт жовтих трав,
Де зір людський торкає поля вигин,
Де вчора жайворон пісні снував.
Там в сухотрав’ї доживає квітка,
Непоказна, звичайна, польова.
Її струмок поїв із згірка зрідка,
Уста воложила водиця дощова…
Упало лихо на голівку дику.
Зі стежки, нагло і життю всупріч.
Чиясь важка нога у черевику
Її втоптала в землю – звична річ.
Стебло здригнулося німотним криком,
Земля накрила в ранах пелюстки.
Свідома зла, нога у черевику
Байдуже подалася в суш хрусткий.
Зібравши всю снагу, зіп’ялась квітка
І стріпала злопам’ятність та пил.
Людей у бруд теж втоптують нерідко,
Й щоби піднялись, Бог дає нам сил.
Зібравши всю снагу, зіп’ялась квітка
І стріпала злопам’ятність та пил.
Людей у бруд теж втоптують нерідко,
Й щоби піднялись, Бог дає нам сил. Надзвичайно гарно, Валентино!
Valentyna_S відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Людей у бруд теж втоптують нерідко,
Й щоби піднятись, Бог дає нам сил.
Повчально з великою майстерністю розкрита тема сьогодення, дорога Валентинко!
Натхнення Вам і високих злетів у творчості!
Valentyna_S відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00