Хто ти тут без тих, хто тебе пам'ятає, і власної домівки? Людина без імені? Недолуга декорація? Ти взагалі існуєш?
Він навчався в театральному, потім переїхав у велике місто. Спостерігав за людьми, намагався вловити те, що інші зазвичай не помічають. Захоплювався «Кольором граната» Параджанова – так тонко передати красу життя може лише геній.
Закохався в молоду акторку, яка грала з ним у виставах. Гнучке і пружне, як струна, молочне тіло, розкішне каштанове волосся, спраглі вуста, які обпікали вогнем щоразу, коли вона торкалася ними його щоки. Одружився. Мріяв зняти про неї кіно, яким би всі захоплювалися. Та одної миті вона пішла від нього, бо «що може цей невдаха?».
Того дня валилися стіни будинків, тріскали дзеркала, розбивався кришталь і страшенно боліла голова від гуркоту дверей. Він так і не зумів вибратися з-під цих уламків. Залишився жити в театрі. Тісні стіни, пропахлі нездійсненими мріями. Підлога провалювалася під ногами, безодня втягувала в себе, не слухаючи його німих криків.
Утікаючи від неї, сідав на край берега й вдивлявся в товщу води. Скількох вона забрала в свої глибини? Про що мовчать вони на дні? Здригався, побачивши своє відображення у вимитих до блиску кістках. Раптом із води виринула рибина – простягнув руки, аби її вхопити. Вода стала каламутною. Холод і порожнеча.
На сцені театру зібралися люди. Похилені голови, бліді лиця. Одразу могло здатися, що це манекени. Стояли довкола труни. «А пам'ятаєте його останню роль? Глядачі в залі аплодували стоячи, вражені, що можна так геніально зіграти свою смерть».
Він підійшов до них і побачив у труні... себе. «На столі ще стоїть склянка, з якої він пив. Вино... Недопите. Ніколи не знаєш, коли треба піти звідси».
«Але ж я тут! Я живий!», – кричав до них. Але ніхто не чув. Завіса. Стало темно й порожньо.