– я виросла з нікчемного потічка,
а нині – напуваю цілий край, –
в високих берегах маленька річка
пишалася, – ти слухаєш? не перебивай.
адже така щаслива я не всюди,
хоч і скачу далеко навкруги:
з обох боків благають злії люди
замовкнути й стулити береги!
а тії ж бо мої обидва рідні
дрімають, зморені негодами зими –
ні слова більше! хай їм сняться злидні
й папуги з пурпуровими крильми.
коханий! я хотіла запитати,
та передумала. чи любиш простоту,
чи розкіш – я, немов дбайлива мати,
ці береги з любов'ю заплету.
нехай мовчить розгублена ріка:
ще не пора їм, друже, зеленіти;
ще не пора нам рвати білі квіти –
проте ж як гарно! ось моя рука:
так солодко, так весело, й так жаль
розтанути в холодному світанні,
коли слова, вже нібито останні,
впадуть в німу просвітлену печаль.
ти лиш скривився б та знизав плечима:
"доволі аскетичний краєвид".
невже не чуєш? ця краса – незрима,
як в сліпоті – шляхетний оксамит.
скресає час, вже й небо не мовчить –
а може, то пташок у верховітті –
озвися й ти! два дива є у світі:
твої пісні, й моїх очей блакить
