Коли твої земельні ноги сягають неба,
А душа незграбно лине до землі,
Коли плекаєш в собі бажання - треба,
А потім в очах пливе,немов у мглі.
Рука на пульсі, бажання повні штáні,
Але сказати ти не можеш ті рокові слова.
Мучиш себе як Кафка у вигнанні,
Лиш рот відкрив - а з нього тишина.
Не можеш ти сказати того слова
Бо болить тебе неприйняття його,
І потім мимоволі молиш Бога -
Навіщо це страшне бажання нам дано.
Іскри в очицях завдають ще більше болю,
Чужі очі вже зовсім не чужі,
І мрієш ти собі сказать доволі,
Але ти ходиш «бідний» на самотині!
Сидиш і плачеш тут, і вже без сліз
Не бачиш ні в чому проблеми.
«Я ж нічо..., нічого не зробив», -
Поклав свій телефон до задньої кишені.
Тишина. Спокій. Музика. Слова.
Фото. Очі. Посмішка. Вона.
Гнів. Безладність. Сльози. Край.
Біль. Вогонь. Любов. Печаль.
Лиш потім з часом в тебе буде думка -
Знайшовши в голові в себе її,
В тебе буде потреба лиш одного поцілунка
І слів: «Так, я б любив уста її палкі...»