|
П'ю каву, чую пісню,
що зачіпає дивне щось в душі,
не вперше, розумію,
і знов, без волі з голови,
лунає думка, мимоволі,
здіймаючи загублені світи.
Вже кава прохолодна, помічаю, але п'ю.
Мене все далі вабить та уява,
я поринаю, ніби сплю.
Твоє тепло я відчуваю, сльоза
і дивний погляд той розширених зініць.
Навпроти люблячі блакитно-сірі очі, неначе з неба впала вись...
Ти руки дивно так тримала,
немов хатинка з твоїх рук,
в цей час навколо все спливало
й весь світ тримався наших душ.
Ось ніжність, сльози, ніби градом,
червоні очі й тіло вже тремтить,
здається ніби щойно воювали,
а ніби й зовсім знову миру мить.
Йшов час, роки, а потім - біля краю:
дурніці... гордість...розійшлись.
Був смуток, біль без краю, хотілось просто зрозуміть.
Так ось, в таких випадках кажуть:
Кохаєш? Маєш відпустить!
Я так зробив, гадав ти зрозумієш, що відбулося у ту мить.
І навіть зараз, ні не я, не знаю,
хтось там із темних закутків душі,
щось усередині спливає,
тримаючи свої загублені світи.
Молю, пусти мене, благаю,
бо це ні вирвати, ні кинути у забуття,
і ніби вже не пам'ятаєш, а виринає іноді з життя.
(с)Мелодія душі, лунає з глибини думок,
стук серця, що під клавіші фортепіано,
душа так прагне до зірок,
ілюзія, що створена туманом...
ID:
864191
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 09.02.2020 03:53:04
© дата внесення змiн: 09.02.2020 13:48:16
автор: Я все ещё помню
Вкажіть причину вашої скарги
|
порою память о прошлом мешает жить настоящим.Стих задел струны сердца.
