Сідають на аркуш птахами
Даровані небом вірші,
На них я чекала роками,
Вслухаючись в тишу й дощі.
А муза раптово з'явилась
З забутого голосу й слів,
У небі вікно відчинилось,
Без всяких залізних ключів.
Мандрую з любов'ю землею,
Немов пілігрим між людей,
Із музою разом своєю,
З хрестом, що приріс до грудей.
Незнана, для світу незрима,
Не Стус, не Хайам, не Шекспір,
Я, просто, часом чую рими,
Які загортаю в папір.
Летять над старими дахами
Вітри, хуртовини, дощі...
Сідають на аркуш птахами
Даровані небом вірші...
***
Чудовий вірш, Валеріє! Добре, що не згадали Шевченка... У одного клубівця був вірш, який так і називався "Я і ( ) Шевченко"... Від такого ствердження невбачай подумаєш, чи не про цього поета йдеться у святому письмі: "Спочатку було слово..."(і т.д.). Але від гордості не вмер - взявся за редагування "уявного" альманаху..."Смєлость города бєрьот" - говорять подібні йому сусіди!
Пане Олексо щиро дякую вам, та от власне що тут я навпаки хочу сказати, що просто я це я, яка чує щось деколи трішечки, відчуває, записує собі, ми всі є тими, ким ми є А з Великими ніколи себе не порівнювала і не порівнюю і не збираюся