3
Те, що діти ходять в школу, було зрозумілим і звичним. Мені також хотілося ходити в школу, сидіти за партою, піднімати руку, писати крейдою на дошці. Кожного дня бачила, як діти на великій перерві граються у дворі: хлопці в футбол - ганяють старого ризового м'яча з прим'ятим боком, дівчата - в “латку”, а як є м'ячик, то в “вибивного”. Шкільний двір величезний, всім місця досить.
Одягнені - хто як. У когось і старенька одежа, хоч латана, але чистенька. Книжки більшість дітей носить в довгих полотняних торбинках, пошитих матерями або бабусями із чогось старенького.
Аж ось, нарешті, прийшов час і мені збиратися в школу. Правда, сім років виповниться в кінці жовтня, але батьки вирішили, що пора навчатися. І букви знаю, і читати вмію, і в арифметиці щось тямлю. До того ж, ростом височенька. То і не варто ще рік ждати, краще на два місяці раніше почати.
Першого вересня вранці, мама вдягла мене в нове темно-коричневе плаття - “форму”. Воно було довге, широке, рукави мама трохи підкотила, бо й пальців не видать. В дві косички вплела широкі білі стрічки, потім згорнула косички бубликами і зав'язала два величезні банти на голові. На ноги - білі шкарпетки і величезні коричневі туфлі - на виріст. Мама з гордістю підштовхнула мене до дзеркала. Я підвела очі...
О, Боже! Що за опудало?! Ні, я собі зовсім не сподобалася! Краще б якесь легеньке платтячко і сандалі. Навіть старенькі, але такі звичні і зручні!
Але це ще було не все! Тато урочисто виніс із спальні портфель, який недавно купив у Дніпропетровську. Я глянула на нього і ледь не вмерла!
Величезний, з двома замками, світло-коричневий портфель одразу видався мені недоречним і негарним.
- Дивись, дивись! - вихваляв тато. Відмикав замки і показував три відділення: - Ось, тут книжки, тут - зошити, а тут, - він задумався, - тут олівці, ручки і всякі дрібнички. Бачиш, який гарний! Такого нема ні в кого!
Я стояла посеред кімнати, зібрана в школу, з новим портфелем в руках. Було ніяково і страшно. Здавалося, все відбувається не зі мною. Бо мені зовсім не хотілося зараз іти в школу, в клас, в якесь нове, невідоме життя.
- Доню, іди, іди! Там тебе стріне Марія Іванівна, твоя вчителька, - говорила мама. - Іди сама, а я зараз зберуся і теж прийду.
Я вийшла надвір. Стояла біля ганку, а ноги зовсім не хотіли йти. Обійшовши будинок з другого боку, обережно визирнула з-за рогу: що там відбувається на шкільному подвір'ї? А там було повно дітвори. Серед них виділялися першокласники, трохи незграбні, трохи злякані. Перших класів було чотири: від першого “А” до першого “Г”. Вчительки збирали своїх школяриків, знайомилися з ними, ставили попарно, щоб потім повести в класні кімнати. Я спостерігала, стоячи за рогом будинку, і ніяк не могла наважитись йти до Марії Іванівни. Ось уже мама пройшла через шкільний двір, і про щось схвильовано говорить з вчителькою, ось вертається назад. А я боюся вийти серед люди, бо чомусь соромлюся. І свого нового плаття, і бантів, і білих шкарпеток. А найбільше соромлюся свого здоровенного портфеля. Краще б пошили мені торбинку, як у більшості дітей.
А ще мені незатишно від того, що мій тато директор, і що мене знають усі вчителі.
- Доню! Чого ж ти тут стоїш? - це підійшла мама.- Ледве знайшла тебе! Ходімо швидше, зараз починається лінійка, а потім Марія Іванівна поведе вас до класу. Тепер ти учениця, повинна ходити в школу і старанно вчитись. Ходімо.
Мама бере мене за руку і ми разом ідемо через величезний шкільний двір до мого першого “А” класу.
Далі буде
ID:
855591
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 23.11.2019 00:10:12
© дата внесення змiн: 23.11.2019 00:10:12
автор: Людмила Григорівна
Вкажіть причину вашої скарги
|
