Шкода мені тебе, нагідко моя.
Пестила так щораз, крала у горя,
вітер з-за гір надніс темную хмару,
градом прибило вниз... Занадто рано.
Прикро мені, що ти цвіту не вчуєш,
пахощ-дурман весни вглиб затамуєш.
Свіжа хрусталь роси камнем затисне.
Будеш іще рости, серце ж вже трісне.
Жаль мені, жаль такий, нагідко моя.
Сонця б тобі знайти, зігріти долю!
Між чотирьох вітрів згубила душу,
мрію свою тепер з місця не рушиш.
Скільки іще брести між роздоріжжя?
Кругом усі давно збирають збіжжя...
А ти зів'ялий лист ховай у іній.
Дні твої — часу лиш згублені тіні.
