«А ще творити квітники
Майстер був рідкісний
І будувати з тиші
Альтанки…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Стежка, на якій кроків не чути
А лише шепіт
Слова неясні, незрозумілі,
Звуки стишені
І знову – мовчання.
Стежка, яка не веде нікуди,
Навіть у хащі,
Навіть у нетрі,
Навіть у сирість вертеби,
Навіть туди.
Стежка, якою мусить блукати
Кожен прочанин чи подорожній,
Кожен їжак з думками-колючками,
Кожен вухань з хвостом-епіграфом
Чи то епітафією для всіх несміливих,
З тонким скляним серцем для вина черленого:
З серцем-мішенню,
Кожен гризун з зубами репліками,
Кожен мисливець з ножем правди,
Кожен, хто заблукав
З торбою повною часу,
Повною днів, років, століть
Епох і тисячоліть,
Кожен сумний босоногий
Мусить ходити колами,
Вертатися до сухого дерева –
Щоразу, аж доки не зверне обабіч –
На стежку, що веде у Ніщо.
Стежка, на якій ніколи трава не виросте,
Навіть блекота отруйна,
Навіть нетреба колюча,
Навіть звіробій-кат,
Навіть лунарія забуття
Не проросте з отого от шляху битого,
Розбитого й проклятого.
Стежка, яку ніколи не споглядає Місяць –
Цей підсліпкуватий забудько,
Цей заброда ґотичної тьми.
Цікавий твір, Артуре! 
Дякую, друже! 
