І лиш за сніданком, коли наливав їй слабогазованої води,
Вони обмінялися поглядом ледь посміхнувшись один одному,
Вона ще сказала йому, вдавано-іронічно, що знову тривожать сни,
Що пам'ять постійно шукає вікно, і що не вірить жодному соннику.
А він, якось так глянув, наче й не слухав гойдаючи в бокалі десертне вино.
Промовчавши та перестаравшись вихлюпнув ледь за ковток на скатертину.
Посипаючи сіллю багряну пляму всміхнувся (мабуть, від незручності): «І що там за сон?» - спитав.
А вона, ще більше злякавшись, сказала: «Як добре, що відмовились від сьогоднішнього кіно…»
Та здалося йому, що дружина розхвильована безпричинно.
І тоді вона розплакалась.
Сказала, що снилася їй величезна білосніжна кімната,
Що біля стіни стояло двоспальне ліжко заправлене білим, гладким простирадлом.
«...та раптово мене охопило млосне передчуття втрати,
І жах за спиною в мовчання зуби стиснув.
Тому я кинулась, любий, на постіль колінами, вчепилась в нього пальцями та проснулася… і ти готував сніданок».
А тоді вона попросила його:
«Пообіцяй, що сьогодні залишимось вдома удвох! Тільки удвох!»
І він мовчки кивнув, та обнявши її за плечі,
Бачив, як небо збиралося на грозу, і крутилося вихором сльози її за горою.
в свідоме реальність 
