Це слово стало раптом розпеченим гострим списом:
Ним зранена тужить німо у закутку порожнеча.
Чотири стіни і рама, якщо описати стисло
цю нездійсненну втечу.
ЇЇ рана дбайливо вмита сльозами минулої ночі :
Порожнеча в кутку не стогне, а просто зализує рану.
Не побачити в темряві більше змучених тугою точок
розбитого сірого стану,
Поки поношена істина як і роздертий одяг
Ще прикривають тіла зморшки її старечі
Поки горе із горла тікає крізь дикі протяги
Подихів безкінечних.
Уже не почути тиші, що розривала вуха
От тільки дзвони повітря тривожити перестали.
То мабуть порожнеча, відчувши спіткале лихо,
На пам’ять собі забрала.
