Останній ривок... На долоні вже мрія.
Думи у голові витають, сум неначе зернами сія.
Завалений графік. Третя ніч без сну
І відчуття, що будь-де засну.
Пройшло всьо лише пів року,
І це вже, як з якого боку.
Здається, що так мало
Але з віршами легше стало.
У них я розпач виливала,
Коли сама собі ребра ламала.
У них найкращих величала,
А погані думки проводжала з причала.
Допоки я з ручкою засинала
Погана доля мене оминала.
Без віршів - це вже не я.
І без них, душа вже не моя.
Пишу. Бо по іншому не вмію.
Інколи сумніваюся: чи правильно я дію?
Мовчу. Кричу. Сміюсь.
Бо знаю, що у думках своїх топлюсь.
Я дякую за все, найкращим людям,
Які не дали розірватись серцю у грудях.
Дякую, кожному про кого писала
І дякую, тим кого без міри чекала.
Три дівчини, які зробили мене і мій світ,
Які зуміли розтопити на серці лід.
Дякувати не перестану Богу
За те, що послав мені таку сторогу.
Дякую, за натхнення своєму життю.
Дякую, за підтримку віршів у моєму буттю.
Дякую батькам, які зрозуміли
І вірші до мого серця ще більше пригріли.
Дякую, тим людям, які створювали моменти.
Дякую, тим хто не рахував для мене центи.
Дякую, усім за все, і подякую іще не раз
І віршам я точно не скажу: пас.
Усе було за цей ось час.
Напевно, він мене і спас.
Скажу от так, без зайвого силуета.
Кінець першої збірки. Початок поета.
