Одягаючи намисто,
не дивитися униз...
Засинає рідне місто.
Може й я засну із ним...
Може я спинюсь, затихну.
Може я стомилась дуже.
Позбираю зорі-крихти
й подарую тобі, друже.
Простягатися востаннє
та клясти себе, дурну.
Співчувати людям раннім,
що торкнуться мого сну.
Може я стомилась дуже.
Може я й хотіла далі.
Не дізнаєшся, мій друже,
про мої тяжкі печалі.
Ще до всього. До намиста.
Я хотіла говорити.
Розказати, розповісти.
Та усі поглухли чисто...
Може відчай пересилив.
Захотілося прикрас.
Мала я намисто й мило
та й очистилась ураз.
Може я сюди уперто
йшла усі свої роки.
Це розплата за відвертість,
за розхристані думки.
Може я тужила дуже.
Не мирилась з лихом світу.
Ти не знав мене, мій друже,
й того, як хотілось жити.
Одягаючи намисто...
Душать сльози, душить спогад.
Так хотілось розповісти,
та довкруг нема нікого.
11.11.2018.
