04.11.18
Він прогулювався вздовж берега. То вдивлявся в небо, то спостерігав за течією ріки, то просто дивився і не бачив нічого. Навпроти нього йшли якісь істоти. Вони були і збоку, і ззаду, і на протилежному березі. По всюди були люди. А він відчував себе, ніби він один не лише на цьому березі, а взагалі, сам на цілій планеті. Інколи, він впізнавав подібних собі. Так хотілось підійти. Але, навіщо? Помовчати! І він йшов все далі і далі… до свого острова. У нього був цілий острів. Він належав тільки йому.
Острів. Він так назвав камінь, який омивався «океаном» в метрі від берега і десь з тридцять сантиметрів над рівнем води. Зараз цей рівень впав до семи-восьми сантиметрів. Він знає, а точніше, здогадується, що його острів скоро затопить повністю. Буде знищена частинка його світу. Це неминуче. Він уже готовий до цього, але ще, все ж таки, вірить, що його світ вистоїть.
Крок. І він уже лежить посеред океану на своєму острові. Об берег хлюпочеться вода. Зараз, коли рівень води піднявся, здається, що будь-якої миті його змиє хвилею і віднесе в океан. Але йому спокійно. Над ним величезне блакитне небо. Він закриває очі і мріє…
Но цьому острові він відчуває себе Гулівером в країні ліліпутів, хоч насправді знає – він ліліпут в королівстві Бробдингег. У Всесвіті так багато фантастичних світів. Декілька із них створив він сам. Йому там добре. Він там щасливий. Та все ж пора повертатися в реальність. Та завтра…
