Немов гриби виростають грати...
Шукаю мужність, щоб їх зламати.
Питаю в дзеркала: “Що ти можеш?”
Чому безжально мене тривожиш?”
Мовчить бездушне, мовчить до себе,
Як згіркла пісня, як здуте небо…
І краще б сльози, і краще б крики,
Та пусто в домі, страхи безликі...
Холодний дотик, немов крізь силу,
Болить фізично, мов тисне брила…
“За чим шкодуєш?” Мовчить трекляте!
Мов вітряки, знов руйную грати...
