Глянь до неба -
там зорі прибиті цвяхами,
Замордовані та обмежені,
мов на мінному полі.
І зникає умить романтика,
то, напевне, таке застереження -
Не піддатися, чи обмежити
значимість їхньої ролі.
Ось і крил силует всіх накриє,
І не буде дорожньої видимості,
Ілюзорне зображення
від реальності - то як вирок
після судимості.
То Ліліт всіх собою манила,
І не було єства, не вижило.
Ми втрачали з-під ніг святилище,
Наше серце наживо ранили.
Чи до стуку, останнього подиху,
Забираючи душі чистих ще.
Бродила та щось пророчила
чорна темінь Сатанаїла,
Ми безтямні, ми без свідомості,
За тобою йшли сліпо, знаючи,
Що забрала ти все, як помстою,
Що ти - лайла не знала міри.
Та нічого, Ліліт, ми справимось,
В демониць теж колись, та й вірили.
Ти прекрасна, повір, без зайвого,
Бо ж без тебе ми б світла не зміряли.
Скільки раз не перечитував - деякі місця твору під різними кутами бачив. 
