Як думаєш, болить мене душа?
Хоч ні, чекай, по мені не помітно.
Хіба що воском вкриті скроні і повіки,
Та хтось електрику забрав, і згасло світло,
Але ж по мені не помітно.
Як же здається, все переживу?
Що жоден м'яз не рушить з свого місця.
Хіба лиш вся земля з-під ніг пропаде,
Всього лиш так, що жити вже боїшся,
Але все ж м'яз не рушить з місця.
Як знаєш, може я - брехня?
Пустий міраж, як та вода в пустелі.
А може лампа, що давно згаса, лиш мерехтіння,
Та ніякого тепла ...душа - суцільна темінь.
Брехня, говориш, та вода в пустелі?
Як віриш ти, я скоро розіб'юсь?
Та як же так, душа моя із хрому.
хіба так трішки плавиться, згора
Та все ж по мені не помітно знову.
Для тебе, жаль, моя душа із хрому.
Як то неважливе. Ще й як важливе. Важливе настільки, наскільки важлива любов. Тоді, коли ми справді любим себе, люблять нас. Тільки так.
Просто гарнесеньким легше себе любити)
Ви знаєте, коли нас вважають гарними?
Коли ми самі собі подобаємся щиро!
Все решта - наші комплекси.
Але як гарно, коли ми дійсно гарні іззовні теж , бо жінка красива прикрашає цей світ, а не тільки займає місце. Тут трішки не про те, але... В коменті моєму причина, а у Вашому вірші - наслідки.
Згідна!
Так же як нас вважають холоднокровними, черствими та бездушними, коли насправді ламаємось під тиском
Але це все таке неважливе, таке миттєве
Дякую щиро за відгук!
Це ще вірші минулих років, ніяк не пов'язані з теперішніми моїми думками
Просто згадались ті емоції, та й просто подобається така нотка печалі на даний момент
Завтра треба буде розбавити чимось любовно-хорошим