Гори палали, кишіли своєю втратою,
Бились крізь хвилі душевних своїх тривог.
Камінням засипало стежі усіх перемог,
Коли перестали чути тебе і знати.
В їхніх всіх рисах вбачались лиш сум і муки,
Кордонами вічними стали сліди твої.
Горам свобода без тебе - це шлях розлуки,
Затоптані мрії любові обох доріг.
Птахи над ними скудно, поодиноко
Виють про біль, бо їм то так близько до серця.
Хто вони, й справді, тут, без небесного верстя,
Так же як я - в прірву все крок та за кроком.
Води гірські, що їх швидкість до біса шалена,
Стихли лиш тільки як світ відпустив твоїх рук.
В горах моїх кров вже застигла у венах,
Бо більше не бачать з тобою тодішніх сполук.
Є вогник малий, що у самому-самому серці
Гірського наливу, оправі споруд кам'яних.
Прошу, повернись, бо що я, насправді, без тебе?!
Верни мені очі - в них щастя - бо що я без них!
