В затишному тупичку – між хатами й старим кладовищем яскравіє, з виду молода, величенька могила.
До хреста тулиться свіжий вінок, від оновленої міської влади.
Біля напису «Землякам-лубенцям жертвам голодомору 1932-33 років» покірно лежать ще живі квіти.
Якось непевно плаче пізня осінь. Чи то дощ, чи то сніг?..
А ми таки посадили три малесенькі дубочки: від просвітян, рухівців та нашоукраїнців. Мо’ хоч один прийметься, виживе?
Як з під землі чи з неба сивого нагодилась тьотя Поля – давно вже старенька, а таки трохи жвава бабуся.
«Отут, – мовила, – таку було грушу посадили! Вже й гарненька була, так отож припинали на могилах кіз… Да-а.
Тепер – одні бур’яни. Нові якісь, чудні. І кози б не їли.
Ото усе – могили. Голодоморні. Безхресті, всякі були.
Десь отам, де вже дерева, – тітка моя. А потім – солдат ховали. Все перемішалось. Таке-то.
…Авжеж там. Чоловіче добрий, а хто шукатиме ті архіви?
Сторож, було, ось скраю яму копав. Та й дорився. А то – мій дядько похований, з онуком разом.
Люди мерли найбільше ранньою весною.. Це вже вижилі спасалися цвітом акації, пасльоном…
Так-так, звозили підводою. Де ото чагарничок, була комора. Як зараз бачу – привезли осюди. Кажуть, було дванадцятеро, а тут одинадцять. То де ж той мрець?
«А я, – каже, – сиджу під возом, смерти дожидаю». Устав і пішов – у комору.
Оце ж навпроти, бачите, горбочок чистенький. На хресті ще й букви були, шо то батюшка похований. Хрест осідав, підгнив та йпав. А сей год прозівала, – спалили з гіллям хрест.
Да-а-а. Е, хе-хе, хе-хе».
Та й подибала з ціпком наввипередки.
Й ми помалу порозходились. Ятрилися й глибоко влягалися думки…
Годилося б навідатись сюди невдовзі, до оцих густих одиноких могил. До батюшки поставити б хреста. Не переймаючись якої він парафії, із міста чи села. Тоді ще так не ділили Бога…
Допоки ж лише плести? Вже в селах – одні хрести.
О, як же благально дивились нам услід малесенькі дубочки!..
Вже осінь стрілася з зимою, то ж незабаром і весна.
Дай Боже…
Проза... життя, Олександре! 