В мавзолей Лєніна спершу просто так поклали, а коли там яка потреба була, сходилися всім революційним ко(д)лом, і справи свої біля нього рішали. Він їм сильно помагав, бо інакше смолу киплячу мусів би в пеклі пити, паси би йому зі спини дерли, і дєд дантист би зуби розкурочував. А так шо? Злітав в мавзолей, підказав, де кого розстріляти і в кого ще не вспіли з хати що винести, а хату спалити, посварив за «нєдостаток рєволюціонной рєшитєльності», повив над Красной площадью і в Казанском соборі – бдіть, більшовики! Ляпота! І з кожним роком йому в пеклі все краще і краще велося: це ж скільки душ через нього загубили! Однак почалося незабаром щось незрозуміле: стару більшовицьку зграю – „гвардію“ для піонерів, чекістів і європейських пісатілєй-балаболок – як чумою викошувало. Лєнін в пеклі і в один кабінетик, і в другий тик-мик, питається, шо таке? Чим не догодили? Шо не доработали? А там підсміюються, по плечі похлопують: заспокійся, мовляв, не метушись, всьо чотко і ліпше плану. І таки да. Дивиться з того світу Лєнін на імперію, а там таке свєтлоє будущєє його наступнички будують, що Апокаліпсис і казки братів Грімм (в оригіналі) близько не стояли. «Шо, - шкіряться спонсори, - жить стало лучше, жить стало вєсєлєй?» Скривився Лєнін, заздрість не зумів приховати. А йому кігтиком так на плакатики по всіх пожарищах показують: „Спокуха, шеф, диви, шо про тебе пишуть!“ Він глип, а там всюди: «сталінізм - ето лєнінізм сєгодня!» Він і заспокоївся: уважилі, значиться, помнят.
