Життя свого перегорну
Пожовклу непросту сторінку,
В далекі спогади пірну
І згадую черству скоринку
Від хліба чорного, як ніч,
А поряд з ним – ще смерть і голод,
Як демон тих важких сторіч,
Після якого глухо й голо
І неба крик (воно ж німе)…
Забути це й йому несила:
Господар з голоду умер,
Нещасна мати… з’їла сина…
Із розумом вона таки,
Все ж розпрощалася, небога.
Не пробача земля таким,
Тож прожила вона недовго.
Лишилось мало тепер нас,
Хто знав оту лиху годину.
Тепер, звичайно, інший час –
Не знають голоду родини.
В них інші й спогади, не ті,
Що маєм ми, вже літні люди.
Хай же ніколи у житті
Таких страшних подій не буде!
Ганна Верес (Демиденко).
