Не відпускай його! Ніколи. Попри все тримай життя, бо воно прекрасне. Воно в заході сонця, в дотику роси до твоїх босих ніг, в каплях літнього дощу, що падає на обличчя; воно усюди: в заливному сміхові дитини, в ніжних руках матері, в твоїх закоханих очах, навіть у сумному погляді одинокого старця. Так, варто жити навіть тоді, коли безжально б’є доля, коли душа плаче від болю, а ноги більше не мають сили іти вперед. Бо ж коли витримаєш і переживеш, то відчуєш наскільки прекрасним може бути це жорстоке життя. Невимовне відчуття рідкісних хвилин спокою і теплого душу після потрясінь, морозячих серце. Коли ти стоїш під приємним струменем води і розумієш: нарешті закінчилось, нарешті пройшло, і ти вдома. Й той душ найкращий за будь-які царські ванни. І життя тоді не позбавлене сенсу – воно, таке несправедливе і швидкоплинне, варте твоїх сліз, бо це вчить бачити щастя. І річ зовсім не у теплій воді...)) а в твоїй душі, яка відроджується, будучи вбитою. І все тоді, коли не відпускаєш життя! Не потрібно боятись його. Кохай, радій, коли серце сміється, не ховай сліз, коли воно плаче, живи по-справжньому, аби душа відчувала що вона живе, навіть якщо може втратити усе – у неї завжди є шанс зцілитися, доки ти тримаєшся за життя. Не відпускай його.
