Я – не елегія. Я – терпка проза.
Я- реквієм, крик зболений з душі.
Я- не світання. Я – вітри і грози.
Я – кров’ю з потом писані вірші.
Я- не солодка . Я – пекуча й гостра.
Зі мною жити – плавати в шторми.
Не зло в мені – озлобленість і острах.
Не вирвати тепла з обійм зими.
Тримаюсь за примари того Раю,
Що, Фльор казав, чекає за кутком.
На нервах знов мінорні ноти граю.
І рвусь до щастя тільки напролом.
Споруди перетворюю в руїни
Карткових вілл, палаців на піску.
Душа моя, мов лілія, невинна.
Шипами обросла в чагарнику.
Мені б міняти пазурі на крила.
Міняти музу на плиту і спиці.
Та жить інакше просто не зуміла.
І не злетіти їжаку, як птиці.
