Іноді людині хочеться поговорити не тільки про хворобу, а й про життя, згадати своє , щоб хтось вислухав не тільки легені, а щось пам’ятуче і наболіле.
- А чи часом я не був вашим вчителем, бо в багатьох львівських школах вчителював? - запитав мене старший чоловік , на ім’я Теофіл. Я б назвала його дідусем, але молодеча постава, білі акуратні вуса, живі , гострі карі очі, - якось не вписувалися в оце – дідусь.
Ні, він мене не вчив, бо я б пам’ятала такого вчителя. Все ж розмова зав’язалась, бо я запитала про його вчителювання .
- Я мешкаю отут, недалеко, коло «Русского центру», знаєте, щодо котрого тут тепер точаться суди, який газету видає «Русский весник». Що вони там віщують, здогадуєтесь? Та я про інше - я був, так би мовити, свідком , як у Львові проходила русифікація, зрадянщиння, викорінення опозиційної генерації.
Чули про «золотий вересень 39-го»? Я народився вже роком після. В моєму житті був інший печальний вересень… 1966-го. Після фізмату університету я вчителював на селі, відтак, влаштувався до школи, в тодішньому Червоноармійському районі міста. Тішився, бо школа ця була знаною, мала свою історію з початку століття, але по котрій також пройшовся той 39-тий.
Все ж вона була українською, мала гімназійні традиції , колектив був гарний. Так вчителювалося мені два роки. Провадив гурток з фізики, вчив математику. Був молодий, окрилений, мене любили діти. Ще не сімейнй, то мав багато часу і водив дітей на екскурсії по цікавих місцях. Здавалось, що так буде все, - улюблена робота, цікаве життя.
Ну, але підростало молоде покоління внуків наших «визволителів» і дітей новоприбулих для підняття комуністичної свідомості галичан , то ж їм треба було вчитися в своїй школі. Тоді в них були свої лікарні, їдальні, санаторії, магазини, то й школи ж мали бути, а їх, видно, не вистачало. Отак , перший дзвоник 1 вересня продзвонив російською. Вже був інший директор, завуч (парторг), молоді приїжджі вчителі. Нас посунули, години врізали… Почастішали перевірки райвно. Стало незатишно якось, тривожно. Було враження, що за нами слідкують, перевіряли шухляди, полиці, прислуховувались до розмов в учительській. Колишні учні майже всі перейшли до інших шкіл. А в нашій знайшлися гроші на добротний ремонт, нові парти. Ще б пак, тут вчилися діти тих, хто сидів в обкомах, райкомах та кдб.
Незадовго дали зрозуміти, що треба звільняти місце новим вчителям. Так, без причини, бо як же я міг відступити від соц. реалізму, внести буржуазно-націоналістичну ідеологію в закон Бойля-Маріотта, чи теорему Піфагора?
Пішов на завод, автобусний. Куди влаштуєшся посеред навчального року? А вчительку співів нашу, таки заарештували, потім дізнався. Мабуть не тих пісень дітей вчила.
Згодом, після 90-тих, школа таки стала українською, а я вчителював в інших школах, у технікумі.
Знаєте, все, коли іду повз отой «Русский центр», то думаю про закон сполучених посудин.
***
А мені згадалась печальна історія пані Марії, про порубаний рояль на балконі її колишнього помешкання.
Анамнез* - з грецької «спомин».
P.S а ось тут ця історія пані Марії http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679005
ID:
725651
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 26.03.2017 17:42:55
© дата внесення змiн: 26.03.2017 20:58:28
автор: Лана Сянська
Вкажіть причину вашої скарги
|
Пам"ять людей завше актуальна.
гарно, на часі 
цікаво читається 
