...А сни такі різні – як в травні весна:
то сонце, то дощик раптовий,
де бачу я батьківський дім у ві снах,
яскравих таких, кольорових...
Мені вісімнадцять. Доросла, авжеж.
Додому вертаюся пізно,
та мама не спить, знервувалася вже
в чеканнях і дивиться слізно.
В очах: і докір, і благання... Без слів
матусю свою розумію,
та раптом я чую слова, як той спів:
дитино, пробач, я не смію
у ліжко лягти, доки ліжко твоє
пусте, бо спокою не знаю.
Не вмію гасити душевних пожеж,
своїх хвилювань не сховаю.
Колись будуть діти у тебе свої
і ти зрозумієш: для мами,
вони залишаються завжди малі.
Не старяться діти з роками.
...Сьогодні я маю дорослих дітей
і бачу у снах неспокійних,
що я виглядаю їх, коло дверей,
тих ангелів рідних, в надіях,
Що завжди дорогу до дому знайдуть,
куди б не закинула доля.
Якби ж я могла, то встелила б їм путь
барвінком, з тих снів кольорових...
12.02.1012 р.
