|
Татусю, ріднесенький мій! Я ще ніколи не писала тобі листів... Ми звикли поспіхом говорити з тобою по мобільному... І то дуже рідко... Та й звичайних листів я ніколи в своєму житті ще не писала, хіба що есемески. Але мама сказала, що лист треба написати саме сьогодні, бо завтра ми будемо їхати в село до бабусі Олі, а там нема поштового відділення, щоб відправити лист...
Отож, я пишу... Таточку, ти, певно, вже зрозумів, що з лікарні мене виписали, я почуваюся добре! Я дякую Богу, що була в лікарні цих кілька місяців!!! Це тебе дивує??? Дивує, що я дякую Богу? Але це по-справжньому! Знаєш, коли я була здорова і ти був удома, ми ніколи не говорили про Нього, ніколи разом не молились. Особисто мені було байдуже до того, чи Бог є, чи Його немає... Навіть коли ми ходили в церкву на Великдень, я ходила з вами лише тому, що так робили всі. Прийшовши додому ми просто снідали, але ні ти, ні мама нічого не розповідали мені про це свято. Але я не ображаюсь ... Я вас дуже люблю!
Татусю, бачиш, я таки не вмію писати листів. Мені було б простіше з тобою поговорити... Я б розповідала, а ти б запитував, і я б відповідала на твої запитання! І наша розмова продовжувалась... Таточку, пробач мені, коли я раніше не хотіла розмовляти з тобою, і мої відповіді були куцими і черствими, як засохлий окрайчик хліба. Пробач!
Отож, я дякую Богу за лікарню, бо проходячи через цю хворобу я подорослішала і тепер по-іншому дивлюсь на життя. А ще в лікарні я зустрілася з Тонею! Про неї я розповім тобі в цьому листі. Зразу хочу сказати, що малюнок, вкладений в лист — це Тонін малюнок! Там на звороті є її прізвище і адреса Тоніної тітки, де вона зараз проживає. Якщо там на війні ти зустрінеш батька Тоні, то, будь ласка, перекажи йому, що Тоня разом з Ісусом чекає його додому...
Спочатку Тоня мені не сподобалась. Може тому, що я сама була дуже налякана і знервована тим, що зі мною відбувалося. Знаєш, тату, признаюся тобі, що коли в інтернеті я натрапляла на фото хворих дітей, то намагалась якскоріше проминути ту інформацію... Вперше, коли я побачила Тоню, вона лежала на ліжку під крапельницею, замотана й коричневий плед. «Як кокон метелика» — подумала я. Дівчинка була дуже худенькою і блідою, але завжди усміхненою. Оця її усмішка мене найбільше й дратувала!
Перші дні, поки мене обстежували, я ні з ким в палаті не розмовляла. До лікарів та медсестер я ставилась, як до своїх найзапекліших ворогів. Коли приходила мама, я сердилась і вередувала. В дитинстві бабуся Оля читала мені казку про їжака зі зламаною ніжкою, який згорнувся в клубочок і не бажав ні від кого приймати допомогу. Напевно, я була схожа на того їжака! Ніщо не могло розрадити мене. Навіть мій улюблений планшет не приносив мені утіхи... Одного вечора я розплакалась, а Тоня присіла до мене на ліжко і просто погладила мене по руці.
— Іди геть! — тихо прошипіла я.
— Добре, я піду — дівчинка не образилася, і спокійно продовжувала гладити мене по руці. — Мене звати Тоня. Якщо захочеш поговорити, покличеш...
Вона піднялася і пішла до свого ліжка. А за мить я пошкодувала, що прогнала її. Доторк її руки ніби допоміг моєму їжачку розгорнутися... Вперше в ту ніч на лікарняному ліжку я спала спокійно, а вранці, коли прийшла мама, я попросила у неї вибачення за свої вередування.
— Мамочко, а коли прийде до мене тато?
— Не скоро. Він знайшов роботу і поїхав у відрядження... — мама сумовито схилила голову.
Тільки значно пізніше вона сказала мені, що ти пішов на службу в армію за контрактом... Повертайся! Хай той контракт скоріше закінчиться! І хай закінчиться війна!!!
Коли діагноз був поставлений, я зрозуміла, що лікування буде довгим. Але я повірила, що все буде добре! Ми з мамою почали разом молитися і про моє одужання, і про тебе, татусю! Поступово я звикла до лікарняного розпорядку... Я вже не боялась крапельниць та процедур. З Тонею ми дуже подружилися. Вона показували свої малюнки, ми разом грали на моєму планшеті та дивилися фото метеликів, бо вони її дуже захоплювали. А ще Тоня розповідала історії про Ісуса, як Він зціляв людей, розказував приповісті, ходив по воді, воскрешав мертвих... Вона оповідала це так по-особливому, ніби справді все це бачила на власні очі, а Ісуса знала особисто! Дивлячись на подружку, я навчилась усміхатися через біль. Це мені дуже потрібно було тоді, коли біля мене була матуся... Я не хотіла її засмучувати!
А до Тоні приходили лише волонтери. Хоча ми з Тонею і здружилися, але я не наважувалась запитувати її про це. Та от одного дня з нашим лікарем в палату зайшла заплакана жіночка з великою сумкою. Ми саме лежали під крапельницями. Цю процедуру Тоня називала «перезавантаженням файлів»...
— Ось ваша Антоніна! — сказав лікар. — Тільки дивіться мені, будь ласка, тут без істерик! Дітям потрібний спокій!
— Тьотя Надя!!! — вигукнула Тоня, і її усмішка розквітла ще більше!
Тьотя Надя гепнулася на коліна біля Тоніного ліжка і, схлипуючи, приговорювала:
— Знайшла, знайшла, хвалити Бога, таки знайшла! Кровиночко моя! Дівчинко моя! Ось видужаєш, то до себе тебе заберу!!!
Тітка поклала голову на Тоніне ліжко, а дівчинка вільною рукою лагідно гладила її розкуйовджену голову.
— Тьотю! Не плачте, так все ж добре!
— Так де ж воно оте добре? — Тітка підвела очі на Тоню. — Марію розбомбило, а ти он хвора яка... І чи помогла матері твоїй її віра? Я ж їй скільки казала...
Тітка примовкла, стримуючись, оглядаючись навсібіч, певно розуміючи, що в палаті вони не самі.
— Тьотю Надю, — голосочок у Тоні був схвильований. — Мамі допомогла її віра. Вона жива...
Тітка сахнулася.
— Як жива? А мені ж повідомили, що ваш дім розбило якимось там снарядом, і вона там і померла... А Тимофій безвісти пропав... А тебе от нарешті знайшла! От трохи гостинців привезла.
Вона вказала на сумку і стомлено присіла на край ліжка.
— Мама жива, бо вона з Господам на Небесах! За батька я молюся, бо після того, як він пішов в АТО, від нього не було ніяких звісток...
Дівчинка довго розповідала про свої поневіряння, і що вона не пам’ятала адресу тітки, і яким чином вона опинилась тут, в лікарні.
— Отож і лікар мені казав, що ця хвороба у тебе від стресу... — журно хитала головою тітка Надя.
Коли медсестра забрала крапельницю, Тоня дістала з тумбочки книжку і подала тітці.
— Це що? А, Біблія!
— Так, це мамина! Коли мама помирала, вона сказала, де лежить ця книга і попросила мене взяти її з собою. Вона сказала: «Донечко, я віддаю тебе в руки Ісуса! Як би важко тобі не було, ділися з людьми своєю вірою! Ми зустрінемось, сонечко моє!»
Сльози котилися по її усміхненому обличчю. Я дивилась на Тоню і думала, що моя подружка схожа на сонячний дощик... Такий, що потім закінчується веселкою в небі...
Тату, буду писати тобі трохи пізніше, бо мама вже кличе мене обідати. І Миколка вже прийшов зі школи. В нас сьогодні борщ та млинці! Як шкода, що колись я не хотіла обідати разом з вами всіма...
Привіт! Вже вечір. Я знову сіла, щоб писати тобі листа. Поки мама працювала, я трохи допомогла братикові з уроками! О, як же я сама скучила за школою! Але мама сказала, що цей рік я вже вчитись не буду, бо вже травень на носі... А ще ми з Миколкою гуляли на вулиці!
Отож, я буду розповідати про Тоню далі. Після приїзду тітки Наді подружка розповіла мені багато про своїх рідних, але я в листі це все не встигну написати... Напишу зараз про Тоніну таємницю.
Весняні дні стали довшими і увесь сніг розтанув. Було все більше сонячних днів. Дуже хотілося на вулицю... Ми в палаті залишилися вдвох. Тоня попрохала санітарку «переселити» її на ліжко біля вікна. «Ото мерзну весь час, то буду на сонечку грітися» — усміхалась дівчинка. А після обіду, коли сонечко справді зазирнуло до нас у вікно своїм золотавим промінням, Тоня дістала з тумбочки велику коробку з ліками і поставила її під сонячне проміння. Потім вона таємниче прошепотіла:
— Галинко, йди сюди! Тут у мене таємниця!
Дівчинка відкрила коробку. Там лежали сухі листочки! Вони пахли їжаками, грибами і ще чимось осіннім...
— А де таємниця? — запитала я.
— Тут, під листочками! — Тоня підняла кілька листочків і обережно дістала щось овально-продовгувате... На долоні дівчинки лежала лялечка метелика!
— Тоню, вона така величезна! А де ти її знайшла?
— Отож, отож, величезна! — тішилася подружка. — Я ж у лікарні вже давно, восени дівчата-волонтери відпросили мене на прогулянку. Я тоді ще могла ходити... Ми гуляли в ботанічному саду і от під ногами серед листя я побачила цю лялечку. Це Бог подарував мені її, бо Він знає, що я в захопленні від метеликів! Я назбирала листочків і в хустинці принесла лялечку в лікарню...
— А чому це таємниця? — пошепки допитувалась я.
— Тому що цю хустинку з листочками в мене на тумбочці побачила старша медсестра. Вона дуже строга! І вже хотіла її викинути! Але, дякувати Богові, саме нагодився наш лікар, який і забрав у неї мою хустинку. Я показала Павлу Миколайовичу мою знахідку і він сказав, що це буде нашою таємницею! Ми поклали листочки з лялечкою в коробку з-під ліків, щоб ніхто не здогадався, що там насправді...
Ну от, таточку, сьогодні я не встигаю дописати тобі листа... Правда мама каже, що в мене виходить не лист, листокнига) Мені вже треба лягати спати. Але завтра я буду писати ще! Бо мама сказала, що треба написати все, що я хочу тобі розповісти... А від’їзд до бабусі можна відкласти на один день...
На добраніч, татусю! Бог тебе береже!!!
Доброго ранку! Я знов беруся до свого листа, бо дуже хочу його сьогодні дописати. До бабусі ми поїдемо завтра зранку. Вона вже нас дуже чекає! Я впевнена, що там мені буде добре і що хворіти я більше не буду...
Отож, про Тоніну таємницю ти вже знаєш. Коли вона дізналася, що мене невдовзі випишуть, то дуже зраділа! Вона і в долоні плескала, і сміялася, і співала, дякуючи Богу за моє одужання, — а я аж засмутилась...
— Тонечко, от ти радієш так, ніби тебе саму виписують з лікарні...
— Галинко, але ж я справді радію за тебе!!!
— Коли мене випишуть з лікарні, я поїду до бабусі Олі в село!
— А в неї там є садок?
— Так,є! Груші, вишні та яблуні...
— О, тоді я маю до тебе прохання. Забери мого метелика до бабусі в садок. Коли він прокинеться, там йому буде добре літати... Я дуже хотіла б його побачити, але ти ж знаєш, що мені важко ходити, тому мене скоро переведуть в інше відділення...
Тату, я б хотіла ще багато-багато тобі розказати про наше життя в лікарні... Як до нас приходили волонтери і як ми влаштували концерт... Як до Тоні ще раз проїжджала Тьотя Надя і привезла їй великий альбом і чудові фарби... Як на Тоню насварилася старша медсестра, що вона в палаті заробила «художню майстерню», а Павло Миколайович знов захистив її, та ще й показав її малюнки головному лікарю, який дозволив зробити в холі відділення справжню виставку Тоніних малюнків!!! Тоня сміялась і плакала, даруючи всім охочим свої шедеври... Я теж раділа разом з нею!!!
Тепер про цей малюнок, який я тобі надсилаю. Звичайно ж, ти його побачиш сам, але я хочу трохи про нього розказати, бо коли Тоня малювала, то часто кликала мене і ділилась зі мною своїм задумом.
— Цей малюнок я бачу у себе в середині, але він такий величезний, що треба малювати цілу картину — схвильовано говорила дівчинка. — А я на це не маю ні часу, ні сил, ні паперу, ні фарб... Бачиш, ось ця частина, де намальований Небесний сад... Я б хотіла намалювати тут багато дітей, яких я бачила в нашій лікарні, щоб вони бавились і веселились разом з метеликами... Оця стежина, яка йде від ніг Ісуса, вона біжить в далину аж до Небесного міста, де кожного чекає Отець... Але на малюнку видніється лише початок стежинки...
— А чому ця стежинка така дивна? — запитала я. — Вона ніби виходить з довгого плаща, в який зодягнений Ісус, а позаду Нього тягнеться, як шлейф.
— О, добре, що ти питаєш про це! Я саме так і хотіла зобразити цю стежинку. Ісус говорить про себе: «Я дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене.»
— Тоню, а на іншій частині малюнку — це війна?
— Так, війна... І знов я не взмозі намалювати тут все, що бачила...
— А чому цей солдат, який стоїть на колінах на початку стежинки і подає руку Ісусу, залишив позад себе свій бронежилет, каску та автомат? Чому, адже він — солдат? Як він буде без зброї і захисту???
— Намалювавши так, я хотіла сказати, що того, хто йде за Ісусом, Бог захищає своїм досконалим захистом і дає йому іншу зброю: всеозброєння Божого воїна!
Кожного дня, коли сонце зазирало в нашу палату, моя подружка ставила на вікно коробку зі своєю таємницею. «Грійся, бо скоро ти будеш літати в промінні сонечка...» Вона сама підставляла свої тендітні руки під сонячні промінці, ніби хотіла взяти від них сили для нових малюнків...
Якось вночі я прокинулась. Біля Тоніного ліжка метушилася медсестра...
— Тоню, Тоню! Тобі що знов погано??? — пошепки запитала я.
— Все добре! Ти спи! Тут у мене позапланове перезавантаження... — Тоня як завжди жартувала...
Але спати я не могла, крутилася з боку на бік і бачила крізь сонні повіки, що їй знов ставлять крапельницю і на стільчику біля Тоні сидить черговий лікар. Потім сон таки зморив мене... Снилося, ніби я стою на краю скелі і сильний вітер дмухає мені в лице. Враз я відчуваю, що в мене є крила і я лечу, підхоплена сильним поривом вітру. І навколо мене летить багато-багато метеликів...
Сон закінчився, а наді мною справді літав великий прегарний метелик... Він був неймовірної краси! Напевно, Тоня не змогла б його намалювати, бо в неї не було ні таких олівців, ні таких фарб... Метелик був біло-прозорий і, водночас, світився світлом, а краєчки крилець відблискували всіма кольорами веселки!
— Тоню, Тоню! Метелик прокинувся!
Але Тоня міцно спала, спокійно усміхаючись крізь сон. Надворі лиш починало розвиднюватись. Я дуже хотіла показати подружці цього прекрасного метелика, але мені так шкода було її будити, адже вона, певно, не спала всю ніч. Я довго-довго дивилася на нього, а потім не зчулася, як знов заснула...
Я прокинулась пізно. Чомусь в той ранок мене ніхто не розбудив... Метелика в кімнаті вже не було. Я подумала, що він випурхнув через відчинену кватирку. Але й Тоні в палаті не було! Санітарка тітка Марина стелила на її ліжко чисту постіль...
— Хіба Тоню вже перевели? — схлипуючи запитала я. — Чому мене не розбудили? Я ж з нею і не попрощалась...
— Так, Галинко, перевели... Дуже швидко перевели, тож не мали часу, щоб тебе розбудити. А ти, дитинко, не плач, ось Тонечка просила тобі передати...
Санітарка подала мені пакет. Зверху лежала маленька записка. «Для Галинки!» А на звороті: «Галинко, дякую за дружбу! До зустрічі!!!».В пакеті лежав Тонін малюнок, Біблія її мами та коробка з лялечкою метелика...
Татусю! Свій лист я вже закінчую... Правда мама сказала, що це не лист, і навіть не листокнига, а книголист))) Але для мене найголовніше, що ти, ріднесенький мій, прочитаєш його і ще побачиш Тонін малюнок... Мама буде відправляти тобі бандерольку, бо, дивлячись на мене, листи написали тобі і мама, і Миколка. Ми дуже любимо тебе!!!
Цілую міцно. Твоя дочка Галинка.
ID:
724048
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.03.2017 14:51:36
© дата внесення змiн: 18.03.2017 13:24:16
автор: Галина Левицька
Вкажіть причину вашої скарги
|
