|
* ХОЧУ ПОДІЛИТИСЯ З ВАМИ, ДРУЗІ, ТА ПРОСТО З НЕБАЙДУЖИМИ ЛЮДЬМИ, ЯКИХ ЦІКАВИТЬ ПРОЗА *
Це моє оповідання, яке я довго ненаважувалася дописати, і ще довше комусь показати. Та завдяки моїм чудовим друзям світ побачить його, де "останній ворог, якого буде знищенно - це смерть", як пише чудова письменниця та людина - Джоан Роулінг! Приємного прочитання!
Чекаю на ваші відгуки !)
Життя – це система кольорів. Вони змішуються, поєднуються та доповнюють один одного, але ніколи не існують поодиноко. Білий і чорний йдуть поряд. Добро і Зло вживаються в одному тілі, в одній душі. В житті є кохання, дружба, вірність, довіра, ненависть, зрада, зневага, підозра… Дуже цікаві та цілковито невід’ємні персонажі нашого життя. І іноді те, що ми ще вчора величали «дружбою», сьогодні перетворюється на брехню, ненависть та зраду, і тобі хочеться викинути це з голови. А ще буває так, що як тільки людина зникне з-перед твоїх очей, незчуєшся, як все забудеться, наче поганий сон. І ти здивуєшся, як взагалі міг подумати, що не зможеш без неї. Що справді є ті, без яких прожити неможливо. Але такі лишаються з тобою назавжди, або йдуть не по своїй волі, не за своїм бажанням. Є й ті, які мали б піти, але чомусь не зникають і далі ятрять такі вже старі та досі незагоєні рани.
- Джессіко!
Різкий голос боляче розітнув холодне повітря нічної вулиці. Він був знервованим, розлюченим, і віддавав би болем у серці кожного, хто б його почув. Так кличуть винуватців своїх бід.
- Джессіко! Не ігноруй мене! Я знаю, ти вдома!
Голос зривався на крик, та відповіддю йому було лише світло поодиноких ліхтарів, які тьмяно освітлювали вулицю.
- Джессіко! Або ти зараз же вийдеш до мене, або я розіб’ю вікно і зайду самотужки.
Голос ставав все більш болючим.
- Благаю… - зашепотіли вуста.
І ось, здається, хтось заходив по другому поверсі блакитного будиночка з білими фіранками на вікнах та дерев’яною терасою. Дахом йому, здавалось, служило саме Небо. Хтось віддалено знайомий спускався сходами. Голос знав її. Він знав, хто саме зараз постане перед ним о пів на третю ночі. Серце забилося частіше, долоні спітніли, зіниці розширилися. Голосу важко було домогтися цієї зустрічі, та, схоже, пережити її буде ще важче. Світло тьмяно кидало тіні з дому через скляне віконце у дверях, і ставало ближчим та яскравішим. З кожним кроком там, усередині будинку, його (того, хто стояв на вулиці) серце немов намагалося вискочити з грудей. Здавалося, що навіть ребрам не під силу втримати його в тілі.
Двері непевно прочинилися,і в проході з’явилася невисока, але витончена фігура гарненької дівчини, що стояла в білій просторій нічній сорочці до щиколоток. В руках вона тримала те саме джерело світла, що позначило її наближення – старовинний бронзовий підсвічник лише з однією свічкою кремового кольору. Вона тремтіла, наче її продувало всіма вітрами Антарктиди. Так виглядають ті, кого мучить совість. Щось в її житті пішло не так.
- О, Господи! Джессіко! Що з тобою?
Голос відразу змінився. Він не очікував, що побачить її такою. Сподівався, що вона буде щасливою, і він зможе на неї злитися. Жінка, що стояла перед ним, була невимовно гарною, схожою на янгола, з незвичайною зовнішністю: світлим волоссям, підстриженим у стилі боб-каре та дуже ніжними рисами обличчя, на яких чітко проступала втома… Втома від життя, яке вона мала, та ніколи не хотіла. Її очі більше не горіли тим космічним вогнем – вони дотлівали земним багаттям. Здавалося, іскра не хотіла більше жевріти - в її зіницях.
Голос швидко підбіг і обійняв її: ніжно, щиро, так, наче не було тих жахливих п’яти років розлуки, коли він не міг її знайти. Без жодних на те пояснень, без жодного телефонного дзвінка чи хоча б короткої записки, вона щезла з його життя, та не залишила його серця. Голос ніколи б не допустив аби вона зникла ще й звідти.
Через десять місяців, після холодної мовчанки, хтось підкинув листа без зворотної адреси в його поштову скриньку. Побачивши непроханого гостя, Голос сподівався знайти і того, хто його приніс. Обійшовши свою вулицю від початку й до кінця і нікого не знайшовши, він почав читати. В лист безсоромно вкинули декілька коротеньких і таких самотніх слів, виведених на блакитному папері (то був її улюблений колір):
«Не чекай та не шукай мене. Джессіка».
Він упізнав її гарний вузенький почерк. Від цього стало ще гірше, ще болючіше. «Що з нею? Навіщо вона пішла? Я винен у цьому. Але як? Що я зробив? Де вона зараз? Щаслива? Чи ні?». Почуття стискали горло, нищили серце, розривали душу і насміхались. Місто, побачивши його страждання, хотіло стати його другом.
- Я не хотіла, Ендрю. Я справді цього не хотіла.
Її ніжний тихенький голос вирвав його з болючих спогадів і нагадав, хто ж саме зараз знаходиться в його обіймах та нестримно плаче і заховав обличчя у сорочку. Та сама Джессіка. Джессі, що зникла п’ять років тому. Джессі, яку він так довго шукав і давно змирився з думкою, що вона, певне, вже належить комусь іншому, сміється з його жартів, посміхається від одного його погляду і цілує такі чужі вуста. І це не він, не Ендрю. Але ось вона, в його обіймах. Одна, самотня, нікому не належить, і така нещасна. Ендрю ще дужче обійняв Джессіку. Він був шокований, бо зовсім не так уявляв цю зустріч. Але не нарікав. Вона досі була лише його. Досі. І нікого іншого. Ендрю відчував це всією душею, всім серцем.
- Давай зайдемо в будинок – ти мерзнеш.
Джессіка кивнула у відповідь. Вони відчинили двері та опинилися в передпокої з блакитними шпалерами прямо перед темно-коричневими сходами, що піднімалися, здавалося, десь у саме небо.
«І тут наче в раю» - подумав Ендрю.
Вони пройшли через простору вітальню в ніжних блакитних кольорах та опинилися у величезній кухні в стилі кантрі: біла підлога, світлі стіни, дерев’яні меблі і великий стіл по центру, за яким ніколи не сиділа велика та щаслива сім’я. Все у цьому будинку було дещо наївним, мрійливим та відірваним від реальності. Все було тут рідним та приємним до душі. Лише Джессіка виглядала одинокою та нещасною виглядало. Схоже, вона не могла знайти спокій в собі і намагалася таким чином поселити його хоча б у своєму домі, як нагадування про те, що спокій все ж існує. Треба лише створити місце, де він захотів би оселитися. І, як Ендрю побачив, їй це вдалося, хоча б на половину.
- Може, ти хочеш чаю? –якось неприродньо високо прозвучав голос дівчини, зазвичай такий ніжний та спокійний.
Ендрю невідривно слідував за нею по будинку, і це питання, чи то просто неочікуване, чи то таке, що геть не відповідало ситуації, здивувало його.
«Ми не бачилися п’ять довгих та болючих років, а ти питаєш чи хочу я чаю.» - з гіркотою подумав Ендрю.
- Джес, хіба він зігріє мою душу після стількох страждань?
- Що? Тобто? – її руки тремтіли. Але вона не хотіла зламатися під тиском почуттів. Вдавала із себе сильну та намагалась не розплакатись в цю ж хвилину.
«Не зігріє, але його можна підсолодити, на відміну від моїх слів. Вони надто гіркі.» - подумала Джессіка, невідривно слідкуючи як гаряча вода з пакетиком фруктового чаю повільно набуває темного кольору.
- Я хочу нарешті дізнатися, що сталося? Куди ти тоді поділася? Чому не давала про себе знати? Я ж з глузду сходив! Чому, коли я прийшов до тебе додому, сусідка Норіс була єдиною, кого я там зустрів? Вона сказала мені, ледь не плачучи: «Вони зібралися всією сім’єю і поїхали сьогодні вранці. Мені дуже шкода, Ендрю.» Чого їй було шкода? Чому? Чому за п’ять років ти жодного разу не дала мені знати, що жива, що з тобою все добре?
- Бо я давно вже мала б бути мертвою! – різко перебила дівчина. Її голос наливався гіркими сльозами, а очі благали про розуміння.
Ендрю не вірив своїм вухам.
- Що ти таке кажеш? – здивовано перепитав він, і вже набагато м’якше: радше перелякано, ніж розлючено. Почуте явно не вкладався в його голові.
- Так, я вже давно мала б померти, Ендрю. Лікарі знайшли рак в моєму тілі. Я не могла тобі сказати. Я не знала як, – ледь говорячи, вона благала: «Не питай!». Та він не міг. Невиплакані сльози все більше душили її. – Не знала, як можна сказати коханій людині: «Я помираю. А тобі потрібно жити далі». Я не змогла б тебе відпустити. І ти не зміг би дати мені піти. Це принесло б занадто багато болю. І все через мене. Тому…
- Ти вирішила просто втекти від цього…– гірко проговорив він.
- Так, – розпачливо протягнула дівчина. – Я вирішила втекти і від тебе, і від самої себе.
Джессіка зробила паузу, аби перевести подих. Сльози все більше душили її.
- Тоді батьки переїхали разом зі мною в інше місто, де мене могли б вилікувати. – гірко посміхнувшись, вона продовжила: - Вони ще тоді плекали надію, в той же час я вже давно не сподівалася і просто прийняла свою невідворотну смерть. – її слова були гірко-саркастичними, погляд безцільно щось шукав на холодній підлозі під ногами. - Я знала, що ти шукатимеш мене, але сподівалася, що ти не зможеш робити це вічно, і просто забудеш все. А я тим часом спокійно помиратиму, знаючи, що ти живий, і я не обтяжую тебе. Але, о Господи! якою ж егоїстичною я була, думаючи, що чиню правильно! Я знищила нас обох! Весь час я все одно сподівалася, що ти все ж не забудеш мене так легко, що кохатимеш лише мене, але таким чином ти не зміг би жити далі. Пробач мені, Ендрю, я була такою дурепою.
Джессіка заридала. Її біль сльозами розливався по кімнаті. Горе потрохи відпускало. Як і тоді, вона могла бути слабкою та неймовірно красивою в його присутності. Ендрю знову обійняв її. І це лише вдруге за ці довгі роки розлуки. Обійми були сповнені гіркоти, але і досі такими жадані.
- Люба Джессіко. – ніжно проговорив він. – Я шукав тебе весь цей час не для того, аби зустріти і відпустити. Я досі тебе кохаю. Навіть сильніше, ніж будь-коли.
Ендрю міцніше пригорнув кохану до себе та поцілував її м’яке русяве волосся. Воно пахло давно забутими квітами. Дівчина нестримно плакала у нього на плечі, відчуваючи як спокій повільно розливається її тілом. Таке давно забуте почуття…
- Кохана моя, тепер все буде по-іншому. Я знайшов тебе і завжди буду поряд. Я так довго чекав цієї миті. – він говорив щиро і так закохано.
Вона ж бо завжди була єдиною володаркою його великого серця.
- Ні, Ендрю, не буде. Я вже не та, що раніше. Життя обламало мені крила, а я ще й спалила їх на багатті, спопелившись сама.
Він дивився на кохану і знав – ніщо не відверне його від неї. Він теж змінився за цей час. Він навчився по справжньому кохати і цінувати тих, кого любить. Ендрю навчився цінувати життя.
- Прийшла неочікувана звістка. Лікар надіслав листа: «Ми отримали результати останніх аналізів. Лікування подіяло. Ваша донька буде жити!». Якими щасливими були мої батьки! Вони обіймалися, сміялися та плакали від щастя. А я… Я була нажахана. За чотири місяці, змирившись зі своєю смертю, я її не боялась. Я її жадала. Хотіла аби все швидко скінчилося. А життя злякалася. Виходило так, що моя втеча втратила сенс. «Я буду жити», - казала я собі, і боялася цього ще більше, ніж смерті. Не мала жодного поняття, як тепер бути, як прийти до тебе і пояснити все, не з’їхавши з глузду від ненависті до самої себе. Я вчинила неправильно, позбавивши тебе права вибирати: боротися з хворобою разом зі мною чи просто здатися. Я просто вирішила за тебе. Проте, ти б точно боровся до кінця. Я поставила свої почуття вище за твої, знехтувавши усім, що ми мали. За всі ці роки я так часто хотіла, але не могла до тебе прийти і попросити пробачення, пояснити все. Кожного тижня тікала все далі. Переїжджала в інші міста. Не заводила жодних знайомств та спогадів. Стерла себе з обличчя Землі. Я ніде не спинялася. Дотепер. В цьому місті та будинку я живу вже 5 місяців. Великий термін, як для мене - людини, яка постійно тікає. Навіть роботу знайшла, а до тебе прийти не змогла. Боляче дивитись тобі в очі. Я вчинила так жахливо! Не мала права я так швидко здаватися.
- Я все розумію, люба. Мені дуже шкода, що життя піддало тебе таким випробуванням. А найбільше, що мене не було поряд. Але тепер це в минулому. Треба його прийняти та жити далі. Усі ж роблять помилки.
- Ти надто швидко мені пробачаєш. – вона різко відсахнулася від Ендрю і здавалася ще більш нещасною.
- Ми втратили надто багато часу аби втрачати можливість нарешті бути разом. – він зробив спробу обійняти її знову. - Я ні за що більше не відпущу тебе, моя мила. – він говорив це повільно та ніжно проводив руками по її обличчю, її душа аж п’яніла від його дотиків.
Ендрю так скучив за її очима, поглядом, за її дотиками, обіймами, за її запахом… Вона вся манила його до себе. Їхні погляди зустрілися. В цю мить вони зрозуміли на скільки сильно їм не вистачало один одного. Підійшовши впритул, вона обвила руками його шию, він ніжно обійняв її талію. По тілах пройшли іскри палкого, забутого у відчуттях кохання, яке давно притрусило попелом.
- Враз, захотілося тебе поцілувати… - прошепотів Голос
- … і залишитися назавжди. – доповнила його Джес.
Ранок наступив, не спитавши дозволу, залив другий поверх будинку золотистим промінням сонця і нагло торкнувся повік Голосу. Прокинувшись, Ендрю ніяк не міг второпати де він. Та коли ж згадав цю ніч, і обмацав пусту постіль біля себе, знаючи наперед, що там нікого немає, його серце вкотре проштрикнув біль.
- Ти знову прийшла в ніч на неділю. – В очах були сльози. – Я б хотів одного разу взагалі не прокинутися і залишитись з тобою. Я ж знаю, де ти є. Земля стала будинком для твого тіла, небо – для душі. І я скоро спочину. Чекай на мене, моя люба. Я обійму тебе насправді, але вже в кращому світі!
І життя ніжно прикрило його повіки.
ID:
722733
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 10.03.2017 20:43:59
© дата внесення змiн: 10.03.2017 20:51:24
автор: O.Lorelay
Вкажіть причину вашої скарги
|
