|
Пітьма. Жодного інформаційного фону – немає ні запахів, ні звуків. Навіть думки проходять транзитом, не залишаючи особливих слідів, наче душі рікою Стікс.
Та з плином часу щось з’являється. Першим виступає відчуття сухого холоду та липкості, що огортає мене. Смакує солоним, хоч я й не можу бути впевненим, через неможливість порівняти – просто так здається.
Ось тепер я вже щось чую. Схоже на глухі удари. Навіть не чую, а відчуваю вібрацію від поштовхів. Я й не помітив, як з’явилась невідома поверхня під ногами, але вона не піддається аналізу, бо ні на що не схожа – та, що не відображає нічого.
Я торкнувся її рукою. Поштовхи сильнішають – я в обіймах іржавих ланцюгів страху чогось неминучого, фатального. Не витримую і намагаюсь кричати, та горло, сковане спазмом, видає лише щось схоже на шепіт: «Не треба...».
Удари припинились - легшає. Але я не встиг заспокоїтись, як почалось з новою силою. Тепер вібрацію помітно навіть оку, адже сльози котрі стікають по впадинам зсохлого, майже мертвого обличчя, починають зриватись на півдорозі до підборіддя, заливши звичні стежки.
Боляче, я не можу зрозуміти – «чому мені боляче?». Кожен удар, наче чергова голка загнана садистом-віртуозом в грудну клітину. Я не витримую, починаю кричати.
Тепер це точно не шепіт, та й від крику це кардинально відрізняється, скоріше утробний рик. Рик загнаної в кут тварини, у якої немає шансів. У цей момент я мрію про повернення страху, за для заміщення болю. Це вже майже нестерпно.
Знову припинилось – приємно. Не думав, що інертна тиша, котра мене утримувала стільки часу, може бути настільки приємною.
Я, абсолютно виснажений, опускаюсь та завмираю в позі ембріона, лежачи на поверхні. Холод змінився м’яким теплом, а липкість зникла. Здається, я засинаю.
Відкрив очі. Мій страх не підтвердився – жодних зовнішніх подразників, окрім ледь жевріючого тепла поверхні. Тепер я заспокоївся достатньо, або почати вивчати її. Прозора, ідеально чиста, з мереживом із тонких білосніжних ниток у глибині.
Це було щось схоже на ідеальний матеріал з мільйонами недоліків, де кожен недолік ідеальний. Та асоціації роблять свою справу, і трохи згодом, я вже роздумував про схожість цієї поверхні та кришталю. Я можу думати!
(Це дуже важливо, бо минулого разу схилити себе до роздумів я зміг перед транспортуванням свідомості до цього місця.)
Іноді думки мене доводять до шаленства, але поверхня оберігала мене від нього даруючи своє тепло. За час, проведений з нею, я встиг добряче прив’язатись. Мені подобалось лежати і розтікатись її поверхнею, цілувати її та пестити кожною клітиною свого тіла.
Та одного разу, я надто на довго затримав думку про небажання йти звідси. Я хотів лишити все так, як було НАЗАВЖДИ. Я втратив бажання, і усвідомив це. Я відкрив очі та вийшов з анабіозу. Я прозрів у пітьмі, та усе лишалось невидимим навіть більше, ніж раніше. Я почув поштовх, і ще один, і ще…
В паніці падаю на поверхню – холод. На дотик знайшовши мереживо білосніжних ниток, мій страх підтвердився – це тріщини, і вони росли, я навіть можу прослідкувати за їх розповсюдженням. «Це кінець.» - остання думка свідомості.
Агонія. Єдине, на що я розраховував – остання допомога поверхні. Наосліп обравши гострий її шматок, я обламував нігті і розривав плоть виколупуючи його. В мене вийшло, зціпивши зуби, крізь які проривалась істерика, я заніс його для удару та посміхнувся…
Але я не відчув пошкоджень, я не відчув, навіть, як зник шматок поверхні з моєї руки. Здалось?
Спробував знайти новий, та помітив – усе змінилось. Поверхня стала м’якою, майже рідиною. Під вагою свого тіла я почав провалюватись у холодне та липке желе. Я втратив свідомість з бажанням забути це все.
Я відкрив очі. Пітьма...
ID:
722690
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.03.2017 16:42:19
© дата внесення змiн: 10.03.2017 16:42:19
автор: Терпкий Післясмак
Вкажіть причину вашої скарги
|
