Відколи життя змусило її блукати коридорами цього закладу, вона уявляла, що одного дня котрийсь із численних парубків, які пробігають повз випадково зачепить її дужим плечем. Проте час йшов , а протилежна стать не поспішала втілювати її фантазії.
Їй було надзвичайно комфортно у своєму вигаданому світі, проте самотність час від часу нагадувала про себе затяжними візитами у гості. Часом ці візити тривали місяцями, осідаючи на її душі текстами сплінів та творчістю поетів-декадентів.
У перервах між цими візитами вона приміряла сукні і шпильки, мріяла про справжнього , а не про принца. І навіть моментами вірила, що зустрінеться з ним. Якщо не зараз, то стовідсотково у наступному житті.
ЇЇ звали Надія. Дуже символічно, правда? І вона дійсно відповідала своєму імені усіма скоєними вчинками. Вона вміла помічати прекрасне де його навряд чи б розгледіли великі поціновувачі.
Потайки вона мріяла про власні книги і холодні осінні дні, закутані у теплий строкатий плед.
Вона була світлом…
Коли у її двері постукало кохання, вона не вагаючись широко відкрила двері свого серця і довірилась.
Він був особливий. Загортав у теплу ковдру, цілував брівки, дихав рівно, читав по губах.
Їй було тепло з ним. Вона світилась, мов лампочка.
Аж поки він не зник. Прихопивши усі її скромні заощадження .
