Шепотіли збоку — богомільна...
Відрікатись — то не вірити в Христа.
Жінка повернулася повільно,
Посміхнулась на чужі слова.
Хтось сказав: вона люби́ть не вміє,
Скільки літ, а досі ще сама.
А у ній — весняні заметілі,
А у ній — заквітчана зима...
Співчували нишком — нещаслива.
Певно, доля випала за гріх?..
Вíрші із душі вона творила,
Їй здавався милим Божий світ.
Хтось казав, хтось говорив і мислив —
Різні ду́мки (писані й на слух).
Жінка, — наче небо променисте,
Доброти — повнісінький ланту́х...
Вся вона — залюблена й багата,
Мов осінній сад серед снігів,
А в душі вона була крилата,
Та ніхто збагнути не зумів.
Йшла собі велично світокраєм
І не раз верталася у юнь,
Де любов палала сонцеграєм,
Доброта — мільйонами відлунь.
Все на світі можна говорити...
Різні погляди у мудрих вчителів.
Жінка роздавала всім привіти
І людей любила на Землі.
Мені насправді приємно 
