Ще з тобою, доле, ми не квити...
Як подарувала ти весну
я не вміла нею ворожити -
ти - вплела ми в коси сивину...
Перше пасмо...
І весни не стало.
З яблунь опадав медовий цвіт…
Ти початком літа вповивала -
я рушала у стрімкий політ
геть від світу.
Далі, далі, далі…
Ти скотила по щоці сльозу,
ніби мати…
Навздогін - печалі
у мою розбурхану грозу,
у громи і срібні блискавиці…
Мокла я…
Дощі були рясні.
В квітлім серці ти кувала крицю,
Я металась у тривожнім сні.
Рубцювалось,
тріскалось… Боліло.
Ти мені всміхалася – терпи:
ще не решта пасем побіліло,
і жнива попереду,
серпи…
І порізи ятряться в дорозі,
щоб кропити крівцею стерню…
Ось стою смиренно на порозі
твоїм, доле…
Ще живу чи сню?..
Чудовий вірш! Глибина думок та емоцій прекрасно обрамлена метафорами. Майстерно. 
Якби ж то доля до подарунків додавала інструкцію з їх використання 
