Було якось: стояла на набережній Сени в
Парижі, а згодом читала учням поезію Гійома
Аполлінера "Міст Мірабо". Враження й асоціації
сплелися у рядки-роздуми, тож ділюся ними з
Вами.
********
О, це завжди було зі мною:
Обійми мрій та неспокою,
Надій і розпачу... В світи
Кудись хотілося іти,
Чогось шукалося такого -
Близького, чистого... У Бога,
Під дахом Всесвіту ясним -
Душі цієї рідний дім.
Живу і згадую... Тепер
Сюди з'явивсь Аполлінер,
Отут майнула тінь його...
Стою край мосту Мірабо:
Струмує час, струмує Сена,
Бринить душа чиясь спасенна.
Чиїсь чуття, чуже життя -
З твоїм сплелись. З невороття
Вони вертаються - поети:
Ніщо не кануло у Лету,
Їх жоден подих, сміх чи крик
У часопросторі не зник -
Проріс у Слові, у думках,
В чиєїсь юності сльозах,
В твоєї мудрості терпінні,
В душі розкаяній - спасінням.
А Пам'ять, вічний Мавзолей,
Очима сповнилась людей:
Тих, що були, отих, що будуть,
Тих, що пройшли крізь нас - до суду...
І я піду туди - або
Вернусь до мосту Мірабо.
Світлана Імашева
Струмує час, струмує Сена,
Бринить душа чиясь спасенна.
Чиїсь чуття, чуже життя -
З твоїм сплелись. З невороття
Вони вертаються - поети:
Ніщо не кануло у Лету
Прекрасне сплетіння думок!
