В Раю світила зірка світанкова
Ще за часів трипільської доби...
І народилась мова калинова
В країні, де й не чули про рабів.
У праці праведній жива й благословенна,
Любов'ю ткана, вишита хрестом,
Зігріта ВІРОЮ у молитвах щоденних,
Жила надією у радості з добром.
Повіяв вітер з тих далеких далей
Та збудив хвилю гніву немалу,
Затьмарив тінню Божії скрижалі
І впустив звіра всім на поталу.
Звірюки душі людям потруїли
За голу кістку та надію в чудо
Зраджують землю й мову солов'їну...
В моїй країні - правлячі іуди!
Ти чуєш, друже мій, відгомін грому?
Чи може, звук далекої сурми?
Земля розкопана відчула біль і втому
І плаче бурштиновими слізьми!
Горять степи, понівечені "градом",
Розкрадені Дніпрові береги,
Ліси порубані просатанинським гадом,
Даровані чужинцям за борги...
Якась абстракція гнітючо-кольорова...
Злий суржик вплівся койне - язиком .
Пісень не чути і німіє мова,
Наче каліка, просить за кутком...
В ярмі, як та вівця, що на закланні,
Мовчазний раб за копійки сконав...
Невже ми - правнуки оті погані,
Котрих Шевченко в думах провіщав?
Не жди, доки якийсь достойний знайда
Здолає звіра павутинну тінь...
Ти мусиш сам відстоюівати правду -
Гірку, як сльози сотень поколінь!
Землі- праматері достойнії народи!
Непереборним станемо щитом!
Оберігаймо душі від негоди
І полум'я на свічці під хрестом!
Гуртуймося! Ми з Господом на старті!
Настала ДУХУ ВОЛЬНОГО пора!
Шануймося! Бо ми всі того варті-
В ім'я свободи, миру і добра!