АБО МІСЯЦЬ І ЗЕМЛЯ
Красивий круглолиций і холодний,
Вона, – як здоба, плідна та жива.
До нього тягнеться, немов голодна…
Молодику увага всіх і вся,
Гіпнотизує залюбки природу…
Вдивляється озерними очима
Як водить він із зорями танок,
Здвигає обважнілими плечима
На шлюбний свій із Місяцем вінок
І доля їх під мізками чужими...
Роки втікають зграями в століття.
Вона та він – невидимий зв’язок….
Схилився для цілунку в дивнім світлі,
Холоднім, як відквітлий вже бузок,
Щоб схвилювати душу дамі літній…
Наповненням клекочуть спраглі вени,
Не втриматися в ті моменти їй.
Малює осінь різнобарв’ям клени,
Як вмить - в обійми снігових завій,
Чи повені – лиш поглядом з-під вій…
Цікавість Землю-жінку розбирає,
До нього слала вісточку не раз…
Закохано в невіданні чекає,
Самій їй не підвладний плинний час,
Та Місяць одним боком лиш моргає…
Можливо, він - несправжній, зовсім штучний,
А, може, має теж своє життя…
Навіщо він тоді її так мучить?
І чий він взагалі й вона чия?..
Хто правду світу білому озвучить?..
14 листопада 2016
(с) Валентина Гуменюк
Гарна алегорія, Валентино! Доречна! У мене є в такому плані "Місяць і Зоря"... Неодмінно повині заговорити всу небесні тула... Інакше загубимо свою природу...
