|
Мені б дуже хотілось вірити, що тобі мене не вистачає,
але невіра зводить зуби, огидною в'язкою кашею.
я, напевно, в п'ятий раз починаю, шостий - кидаю,
і тобі не така потрібна, я знаю .
я хотіла б вірити в диво, але ж в себе не вірю навіть.
я себе закриваю в клітку - на замки, шпінгалети, двері.
ставлю миску з водою - і вистачить: не палац - реверанси до біса.
це зовсім не шрами, дитино, це просто такі мітки -
щоб після, коли пройде, все одно залишалось міцно:
нешкідливі "привіт, як ти?" можуть ранити, реально ранити,
краще з ними обережніше. я поки ще все ж morte.
смерть не буде ні сном, ні духом, смерть не стане твоїм дурним жартом, -
скільки тут не пиши на стінах, що не страшно і нехай приходить.
вітер виє в вікно - так глухо, знову цикади скрекочуть в вухо:
"Смерть, напевно, просто дура. Життя, напевно, просто дура".
вірити в це чи не вірити - однаково, знаєш, страшно,
вірити в це чи не вірити - все одно ж в кінці закопають.
мені б дуже хотілося вірити, що кінця ніколи не буде.
я - не перша, не остання, і взагалі не одна така ...
я, мабуть, вікно закрию - вітряно якось сьогодні.
я, мабуть, закрию клітку - притискаючи долонею губи.
... Мені б дуже хотілося вірити, що тобі мене ...
нерозумно.
знаю.
ID:
695438
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 19.10.2016 16:54:54
© дата внесення змiн: 23.10.2016 14:06:46
автор: Липнева ніч
Вкажіть причину вашої скарги
|