Із часом ми відчуваємо серце шипить,
Від стінки до стінки ілюзію свою,
Печаллю бездушно у ній щось манить,
Й не хочеться бути собою.
Не хочеться більше такого життя,
Занадто усе це дістало,
Не стало вже більше мене і тебе,
А нас взагалі не бувало.
Питання таки колихало одне,
В думках розриваючи душу,
І вперто творило, кохало тебе,
Та я лиш чомусь вже не мушу.
Із часом ось це розуміння,
Загоює шрами й рубці,
І очі забувши на завжди,
Ти десь вже далеко в кінці.
А я все ж живу по новому,
І маю свої почуття,
Заковані тут за межею,
І не підпускає серця.
І кригою все оповите,
Й не чути помірність биття,
Життя що і так само вите,
Утратило сенс майбуття.
І хвилею так полонивши,
Від холоду криги зникав,
Не маючи так половини,
Я просто собі замерзав.
А.А.Отченко 14.09.16р.
