Коли ти знаходиш квітку, рука мимоволі її торкає.
Коли ти знаходиш людину, то ніби знак, на неї звертаєш увагу
Можливо за усміхом уст, чи за вигином брів,
Чи може за блиском очей – визначаєш – твоє…
Сонце до тебе мордочку свою повертає пухнасту
У вигляді жовтих своїх аватарів – кульбаб. Вони такі безтурботні…
Їхнє листя, можливо, когось лікує, а мене, перед усім,
Дуже дивують стебла…
Коли залягти глибоко у кульбаби, пилок і мурашки зразу в волоссі,
Але ти на те не зважаєш.
Бо так було стільки, скільки тобі потрібно, аби зрозуміти, що так буде завжди.
Так от, кульбаби , вони такі надзвичайні і жовті, що серце крається від любові. І так вони линуть й пасують до неба…
Годі й казати як,
Ах!
Комашка якась мене укусила!
Ні, незла вона, а просто розгублена, я ж то, по своїй волі їй дорогу собою усю перекрила, а вона,
Що ж їй робити, тепер еволюціонувала, вкусивши мене, відростила крила…
Гайда дивитись, що там попереду!
І полетіла…
Як торкнешся когось свого душею, знаєш відразу,
Твоє.
Твоє відображення, або навпаки, але невід’ємна частка, така, як кульбаба і небо.
Ти знаєш, що я ненормальна і зовсім не адекватна, люблю робити закладки з волохатих стебел…
А ще, я, як не всі люди, люблю читати, лежачи на дивані, хоча, то , кажуть, шкідливо, але я кажу, - приємно!
Колись я любила кульбабові плетені коси зв’язувати у віночок.
І знов дивувалася цим пустотілим стеблам, міцним і витривалим.
Як таке було можливо, на ньому таку красу тримати….
Вінок був важкий і холодний , скуб за волосся і зсувався мені на Очі коли ми гасали, мов мавки, по чиємусь зеленому полю…
І долоні були у плямах, липкі-і-і і гіркуваті на смак…
А ще на мене в дитинстві завжди нападали бджоли,
Бо сонячних квітів було на мені забагато!
А ще я клала в кишеньки скельця, від склянок, пляшок, чи чужих окулярів,
А найцінніші були червоні і сині відбиті, не мною, з якоїсь скляної качечки…
Та звідки я знаю?!
Скельця мені гріли душу, не менше, а ніж кульбаби, через них
Мій ранок завжди був яскравим…
Виходиш з хатини надвір і так, щоб ніхто не бачив,
Вибираєш червоне скельце і
Одним примруженим оком роздивляєшся що там…
Червоні будинки, дерева …бабуся, ой, зараз зватиме їсти,
Ховаю скарби і в хату, у ліжко, - шасть!
Ковдрочка мене любить, з головою вкриває, босі ніжки,
Трохи змерзлі і мокрі, теж пірнають у хвилю постелі –
Все, мене немає, бабуню, шукай!
Я ще сплю!
15.06.2016р.
ID:
673228
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 19.06.2016 12:19:47
© дата внесення змiн: 19.06.2016 12:19:47
автор: gala.vita
Вкажіть причину вашої скарги
|