Пропечена атомом,
вибухом
боляче вжалена
в самісіньку
сонячну Прип’ять!..
Пече крізь роки…
На тілі моєї Вкраїни
Чорнобиль – прогалина,
століття не вистачить
згоїти опік важкий…
Прошиті рентгеном,
розщеплені всі
на молекули –
загублені долі,
адреси,
чужі імена…
Тутешня весна
не курличе
над містом лелеками,
а мертвою тишею
кряче
тутешня весна…
І душу
очницями вікон
розбитих, розхристаних,
дотла пропікають
будинків сліпі черепи…
Не вщухне
чорнобильський біль
і з роками не вистигне –
у тілі земної планети
він атомом спить.
Чорнобиль - це наш біль, який не вщухне ніколи. Ніхто не знає, скільки постраждало людей і всього живого. Прикро, що люди не вчаться на помилках. Наталю, вірш прекрасний.
якщо про зміст - то сильно і потужно.
але мені більше хочеться говорити про форму, бо вона така неймовірна, така нова і мозаїчна. ніби рими попадали з разків перлів, а нам треба їх щоразу визбирувати.
дуже!
Дуже гарний, тужливий вірш 
