Так багато сказано про тебе,
Так багато сказано про небо,
Так багато зв'язано у вузол,
І по луках вже не ходить бусол.
Не питаєш ти, чому похмуро,
І чому хитка архітектура,
Не питаєш, де згубили Сонце,
Вже не відчиняєш ти віконце.
Не виходь, надворі вітер свище,
Пізно, щоб виходити куди-ще,
Всі мелодії у голові поснули,
Сторінки свої слова забули.
Хочеш пива, та дере у горлі знову,
Жаль, не вмієш ти зварити плову;
Вщухне вітер, то заходь сама до мене,
Я знесу докупи все палене.
Не мені тобі пояснювати, жінці,
Що удвох тепліш, ніж поодинці,
І коли твоя проявиться натура,
Відбудується моя архітектура.
Обійтися б нам без виправдання,
Вирішити спільне запитання,
Розігріти чаєм змерзлі душі
І згадати про серпневі стиглі груші.
Знову будемо лірично сумувати,
Знову літа будемо чекати,
Бо зимове небо нижче даху
І гнітить дзвінницю-бідолаху.
Так багато сказано про тебе,
Так багато сказано про небо.
Якось до весни дожити треба,
Щоб заглянути у сині очі неба
09.12.2003
