НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 21) _____
Занурившись повністю в роботу, я зовсім забула і про час, і про оточення. Раптом, мене струснула Славка.
-Ей, трудоголік! Скоро пара із голови піде!
-Ти щось хотіла?
-Ти чого така холодна? Бррр...
-Ні, просто роботи багато. Ідей мало. А гарних - взагалі нуль.
-Ти надто самокритична. Хочеш за 1 день п'ятирічку закрити?
-Тобі аби іронізувати. Ти чого взагалі тут?
-Ти час бачила?
-Ні, а що там? Він зупинився? Мені то не завадило б.
-Пів на десяту!
-Вечора?
-Ну не ранку ж. Та і шеф кликав.
-Так пішли!Не знаю, що конкретно я йому буду презентувати. Щось я втратила відлік реальності. Давай зараз роздрукую все, що потрібно здати.
Декілька хвилин і принтер видав нагора всі напрацювання за день.
І ми попрямували у сусідній кабінет. Шеф сидів і щось там вичитував.
-Кликали, Євген Дмитрович?
-Так, дівчата. Заходьте. Сідайте. Спершу розберемось із вами, Слава. Ось що я маю на сьогодні. Вам потрібно підготувати коротке резюме, характеристику я вже склав. Що там із тими пунктами, що ти мала зробити?
-Все готово.
-От і добре. Тепер, дивись. На завтра домовився про зустріч у посольстві. На 12-00. Не запізнюйся. А краще поїдемо прямо звідси. Документи всі тримай при собі. Виклик також має надійти завтра. Добре попрацюй над резюме вдома. Формальність, звичайно. Але все одно.
-Добре, бос. Слухаюсь.
-Тепер ти вільна. І так затрималась. І дивись, щоб без сюрпризів.
-Звісно. Аліс, тебе почекати?
-Та їдь додому. Я на метро, або таксі візьму врешті-решт. У тебе ще он скільки справ.
-Добренько. До побачення. Ввечері наберу.
І подружка відправилась додому.
-Так, Аліс. Як перший день? Як напрацювання?
-Ось, Євген Дмитрович. Перегляньте будь ласка.
-Ми ж домовлялись "на ти"?
-Я думаю на роботі це не доречно. Та й взагалі...
-Як скажеш. Добре, давай я подивлюсь.
Бос приступив до вивчення матеріалів. А я сиділа і переймалась, як в школі. Коли ти щось не вивчив, а вчитель говорить свою типову фразу: "До дошки піде..." І опускає очі в журнал. У цей момент рій мурах топчуть власні шляхи по всьому тілу. Тиск нервово скаче. Долоні пітніють. І ти розумієш, що зараз пролунає саме твоє ім'я. Але всіми фібрами душі намагаєшся випросити пощади. Ось так і зараз.
-Ідея із дітьми мені взагалі дуже подобається. Прикольно. Ти молодець.
-Чесно?
-Так. Тільки де їх знайти? Презентація вже скоро. Але добре. Поламаємо голову над цим вже потім. Потрібно оформити тепер весь концепт. Розрахувати кошторис. Розписати в деталях. Давай зараз розпочнемо?
-Давайте.
І ми почали потроху прописувати всю дрібну специфікацію. Рядок за рядком, помалу почали обрисовуватись рамки майбутнього проекту. Так, step by step.
Годинник показував пів на першу. На дворі стояла ніч. Мізки вже відмовляли.
-Напевне, досить вже на сьогодні. Втомив я тебе?
-Мені не звикати.
-Мені також. Тільки так вже не можливо. Строки дійсно дуже маленькі. Але не настільки, щоб перейти на цілодобовий режим. Ми ж не роботи. Збирайся, я тебе довезу.
-Не треба, Євген Дмитрович.Я дівчинка доросла.Таксі викликати вмію.
-Чого ти така колюча?Я просто. По-людськи. Тим паче мені не складно.
-Я не хочу віднімати Ваш дорогоцінний час. Вас, певно чекають...
-Що ти вигадуєш? Все, досить вже балачок. Збирай свої речі. Одягайся. Чекаю тебе внизу. Можеш вважати, що це - наказ.
Нічого іншого не залишалось. І я, втомлена і змучена, пошкандибала до кабінету за речами. Одягнулась. Спустилась вниз. Шеф уже був в машині. Він вийшов, відчинив дверцята. Той ще джентльмен...Ага... Попросив назвати адресу. І ми поїхали. В салоні була приємна і розслаблююча музика і легкий фльор приємних і вже знайомих парфюмів.
-Ти сама з Києва?
-Ні. А що так помітно?
-Та із чого ти взяла? Просто запитую. Я сам приїхав із Київської області. Та й взагалі, Кияни - як мамонти. Певне, вимерли давно...
-Ага...
-Слухай, я тебе чимось образив?
-Ні-ні... Не вигадуй! Тобто, не вигадуйте!
-Добре, як знаєш.
Решту шляху ми їхали мовчки. А для чого всі ці питання? Про що нам взагалі говорити. Так простіше. Врешті, я побачила обриси свого будинку.
-Приїхали. Дуже дякую, Євген Дмитрович.
-Немає за що. На каву не запросиш?
-Вибачте, вже запізно, -сказала Аліса і пулею вилетіла з машини.
Забігаючи додому хотілось тільки одного - лягти спати і забути про все, що було сьогодні. Тож, не встигла голова доторкнутись до подушки - як очі міцно стулились і важкий день скінчився.
