|
Зайшовши всередину, я побачила, що більшість людей, як піонерському таборі, вже спали, то тут - то там. Пішли в хід і надувні матраци, і спальники, дехто просто на підлозі, лишень дівчатка на кухні щось перешіптувались. Я почала навшпиньки прокрадатись. Аж раптом у вітальню вийшов Стас.
-Можеш підійматись на другий поверх. Славка там тебе зустріне. Все пояснить, покаже.
-Дуже дякую. А ти?
-Не переймайся. Зараз Женьку дочекаюсь, ми також десь собі містечко знайдемо. Там нагорі є ще в мене маленька кімнатка. Так що помістимось. Добраніч.
-Дякую. Тобі також.
Я піднялась нагору. У кімнаті, де ми ще заздалегідь кинули свої речі, вже чекала на мене Славка.
-О, думала ти вже й не прийдеш! Де ти забарилась так?- запитала вона відразу.
-Та поки зайшла, поки те, поки се. Я всього на п'ять хвилин довше тебе була. Так що не галасуй. Ще б душ прийняти...
-Так які проблеми? Нам же дісталась кімната Стаса. Так що чекати в черзі на першом поверсі не прийдеться. У нас власні і душ, і вбиральня. Так що бери речі. І хутчіш. А я вже після тебе піду.
-Так? А з чого це нам так поталанило?
-Не знаю, не знаю. Просто так. Напевно.
-Щось ти мені не договорюєш, Рижа. Ану, розповідай, що там у вас зі Стасом?
-Що? Так, іди в душ! Ти перепрацювалась.
-Ні-ні. Я то піду зараз в душ. Але потім ти вже не відвертишся. У нас же ціла ніч попереду.
-Так, здається, хтось хотів спати! Так що або швиденько в душ, або я піду першою, і будеш чекати на мене хвилин сорок. Як тобі така перспективка?
-Ей, так не чесно! Все, я побігла.
Я швиденько наскладала всі свої речі з сумки, витаскала піжамку, таку сіреньку, тепленьку. Штани, майка. Нічого особливого, але в ній було якось так комфортно. Відразу по-домашьому. Тепло та затишно. Забрала всю свою взяту парфумерію, зубну щітку, решту потрібних речей. І побігла змивати з себе напругу сьогоднішнього дня і отриманий бонусом бруд.
Допоки стояла в душі і тепла вода стікала згори, в голові пробігали картинки. Як в сюжеті кінофільму. От що це було? Я намагалась встановити хронологію всього пережитого, сказаного та почутого. Невже ж я насправді помилась? І просто не звернула уваги на те, що Дмитрович мені дав 2 аркуші паперу. А я, як дурепа, вела себе так істерично. Ще й кабінет зі Славкою розгромили. Оце влипли. Невже я нарешті досягла зльоту кар'єри і сама ж його втратила через тупість? Ну і що тепер робити? Як йому в очі дивитись? Взагалі незрозуміло. Я ніколи не прагнула високих посад. Але був такий шанс. А я його впустила. НУ що ж... Значить, таке життя. От бігла-бігла як білочка в колесі, і замість виробітку енергій, просто - бац - і здохла... Тепер буду шукати інше місце. Інше колесо, так сказати. Перейду до інакших цілей. Он Стас щось там про роботу проговорював. Може, завдяки Славкиним зв'язкам і не прийдеться довго бігати по співбесідам.
Ох, як не люблю я ці кастинги. Приходиш, а тебе розглядають, як під лупою. Питання всілякі задають. Провокаційні. А ще дивляться вовком. Відчуваєш себе просто якимось мікробом. Такою маленькою-маленькою нікчемною часточкою... І тобі потрібно доказати, що ти не якась навіжена, що ти не надто переймаєшся власним заробітком, але перспективна, амбітна, та не зашкально, що тебе займає тільки добробут фірми, що ти, як робот можеш працювати по 24, а то більше, годин на добу, що ти не будеш незаплановано хворіти, а то, боронь Боже, вагітніти. Що ти молода, що твої параметри підходять під всі пункти. Коротше, кажучи, якісь 9 кругів пекла потрібно пройти, щоби отримати якусь посаду, де тобі ще встановлять випробувальний термін. Будуть наглядати, щоб ти не натворила чого-небудь. Коротше кажучи, не маю я ніякого солідного досвіду у цих справах і вони мене лякають аж до скажених мурах по шкірі. От саме слово співбесіда, пропонує якби діалог, а виходить кожного разу твій монолог перед вироком у суді. Типу, я ні в чому не винна. Змилуйтесь, будь ласка.
Ну, і ось ти отримав місце. Щодня ти працюєш. Викладуєшся на повну. І ось ти, як альпініст, лізеш вгору, щабель за щаблем, камінчик за камінчиком, крок за кроком, підтримуєш напоготові все потрібне спорядження, робиш поправку на погодні умови, підібрав потрібне взуття врешті решт, і ось перед тобою замаячила жадана і така омріяна вершина, її сніговий покрив вже відчутно хрустить під ногами, як раптом - різкий шквальний порив вітру, і ти падаєш вниз... І нічого не залишається, як або здатись, або продовжувати повзти знову в тому ж напрямку. Може, трохи перепочити, зализати рани. І знову. Турувати шлях до оспіваних висот.
На такій пафосній ноті і блуканні власною уявою, я закінчила чистити зуби. І вже перевдягнулась в піжаму. У найкращих традиціях всіх жіночих традицій, із рушником на голові вийшла назад в кімнату. Славка щось копирсалась в телефоні.
-Не пройшло й півроку! З легким паром! Пішла я також приведу себе в порядок! - тільки й встигнула вона мені сказати, як забрала всі свої пожитки і вже була в душі.
Ще за декілька хвилин, доки я намагалась висушити волосся, накладувала крем, змивала рештки стійкого макіяжу, взагалі готувалась до сну, Славка вже також повернулась.
Врешті-решт, ми вклались. Вимкнули світло. І як то заведено, вирішили ще трохи погомоніти.
-Так що там у вас було зі Стасом? Чи то є? Тільки чесно? І не намагайся відмовчатись в тебе все-рівно не вийде! - почала розмову я.
-То довго розповідати. Ми з ним вже пристойний час знайомі, як ти розумієш. Я тоді, ще в них на фірмі працювала. Була зовсім маленькою. Дурненьким дівчиськом. Зрештою, у нас закрутилось. Не робочі стосунки, так сказати. Спочатку, ми все приховували. Та ти розумієш. У такому колективі все це швидко стало помітно. Всі почали говорити. Що так не можна.
-І ви через це розлучились?
-Та ні. Просто на той час мені не потрібні були такі впевнені стосунки. А Стас...Він гарний. Ти ж сама бачиш. Здається, він вже й народився таким. Уже відповідальним. Впевненим в собі. Знає, що хоче.
-Що ж тут поганого?
-Зараз і я розумію, що нічого. А тоді... Тоді, я просто була не готова. Ми навіть жили певний час разом. Точніше намагались. Але я була до цього зовсім не готова. Мене парила вся ця одноманітність. Я навіть пояснити не можу. Просто скажу, як було. Одного дня, він запропонував мені одружитись...
- Та ладно? А ти?
-А я зібрала речі, знайшла собі нову квартиру, звільнилась з роботи...
-Ти втекла?
-Так... Досі соромно згадувати...
-А він?
-А що він? Дзвонив, писав... Розумієш, Аліс, я не можу це пояснити. Мені просто бракувало кисню. Я хотіла тікати...
-Шкодуєш?
-Зараз вже пізно...
-Чому? В тебе немає ніяких почуттів?
-Це неважливо. Я його дуже образила. Образила. Розумієш...
-Буває. Так, у вас все заплутано. Але ви спілкуєтесь же... Так що...
-Так, з часом ми почали спілкуватись. Він же мені довгий час був просто кращим другом і мені цього дуже бракувало.
-Так а почуття ж залишились?
-Це вже не важливо зовсім. Тепер потрібно просто не руйнувати те, що є зараз. Бо я того дуже боюсь.
-Рижунька... Що тобі сказати? Можливо, ти й права. Може, варто, просто довіритись долі, а там, як випливе. Течія куди винесе, так і буде.
-саме так... Хай є як є. Добренько, давай спати. А завтра ти мені розповіси, що ви там з Дмитровичем так довго робили, що вас навіть шукати прийшлось.
-Та просто говорили про роботу. Завтра розповім. Добраніч.
І ми врешті-решт поринули в сон. Бо вже не залишались жодних сил. Ні думати. Ні говорити. Просто сон пересилив.
ID:
638667
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.01.2016 03:03:41
© дата внесення змiн: 26.01.2016 03:10:15
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
