Пишу рядки, та без думок,
І почуття вже всі змішались,
Так ще не зроблю жоден крок,
Я сам один все залишаюсь.
Тримаюсь близько до душі,
Та серце в мить не відчуваю,
Лиш прохолода по мені,
Я нею вміло обтираюсь.
Стираються хвилини дня,
Життям подолані навічно,
А в середині пустота,
Вже заселилась символічно.
І поїдає день за днем,
Немов від неї допомога,
Хотів б згадати щось лишень,
Та у думок своя турбота.
Збігались дивні кольори,
В очах життя і більш нічого,
Так що робити? Далі йти?
Та тиша в мить в зірве простори.
І замите все навкруги,
Дарує мінус прохолоди,
Поміж життя я буду йти,
І замерзати від не змоги.
Топити лід з грудей моїх,
Розбите серце не зуміє,
Воно працюючи німіє,
Й усе лиш зводить нанівець.
І цим я сам себе вбиваю,
Рятую часом, й відпускаю,
А сам себе не відчуваю,
Чи зможу я? Питаю ще…
Там пусто, й холодно без того,
Там все покрито тільки льодом,
Воно стирає нові дні,
Немов вони не по мені…
Немов життя завжди сурове,
Й за ним нема, нема нікого,
Немов один ти по житті,
Пусті хвилини, й з ними дні.
А.А. Отченко 15.01.16 р.
А чи не зарано ви,Андрію,поринули у пустоту, а що ж буде десь так років через 50?..А вірш гарний, мені сподобався і виклад чудовий, і читається легко! Отож, вперед!..
життя таке...
все буде добре!!!
