|
У кімнаті тільки я і темрява. «Що ти хочеш від мене почути?» — питає вона мене. Відчуваю, як тіло росте, збільшується в розмірах. Важкі ланцюги міцніше стискають шкіру. Пульс пришвидшується, аритмія спотворює серцебиття. Стає тісно і спекотно. Мов старий астматик, задихається час. Темрява мене поглинає… Як раків — живцем в окріп.
У дитинстві легко вислизаєш із будь-яких пут, бо малий і проворний. На безлюдних островах пам’яті з’являються спогади. Згадую бабусю зі срібним волоссям, яка продавала голки з великими вухами. Так, і фарфорові чайники з великими носами, наче гладких африканських слонів. І ще хтозна який химерний крам був у її торбинці.
Колись я часто збирав хрущів у сірникову коробочку. Тверда коричнева спинка, чіпкі, широко розставлені лапки, довгі вусики лоскочуть повітря — таким були комахи в моїй уяві, схожі на героя «Перевтілення» Франца Кафки. Слухав шурхіт у коробці. «То Грегор Замза порається у своїй тісній кімнатці», — думав. «Викинь його!» — наполягала мама. «Але, мамо, то Грегор. Ми з ним дружимо. А друзів не викидають», — переконував. Потім Грегор зник. Одного ранку не стало ні його, ні коробочки, в якій він жив. З того часу я щоночі із завмиранням серця слухав, як лунко падають яблука в садку.
Перший поцілунок… Який пахне несміливою, але щирою любов’ю. Бібліотека, де завжди затишно і безтурботно. Спокій дарує відчуття впевненості. Книжки всередині пахнуть її долонями і теплом. Німа розмова — уста в уста. Проблема не в тому, що всі хочуть щастя. Проблема в тому, що воно нас не хоче. Одного ранку, тримаючись за руки, перейдемо кордони майбутнього. У зруйнованому будинку, в місті, де давно вже ніхто не живе, почуємо голос — по радіо передаватимуть прогноз погоди на завтра.
Хапаю темряву і похапцем запихаю до кишені, однак вона вислизає. Легені завмирають від нестерпної важкості спеки, яка наповнює їх пекучим вогнем. Застигло не лише повітря, а й слова в горлі. Червона, наче кров, рідина наповнює склянку. Як сказав Хемінгуей, пляшка вина — найкраща компанія. Від холоду склянка стає вологою. Роблю ковток, залишаючи на склі відбитки пальців, наче спогади в пам’яті.
Стою перед вікном. Мов у сповільненому німому кіно, за шибкою пролітає сніг. Поволі гасне світло у вікнах будинку навпроти. Вулицями проїжджають одинокі автівки. З романтика я перетворився на циніка. Напевно, я став дорослим. То що ж я хочу почути? Мабуть, тишу. Згадати каміння, яке залишало шрами, щоб колись я його згадав. Головне — пам’ятати. Головне — не забути.
ID:
632159
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.12.2015 00:46:33
© дата внесення змiн: 15.01.2016 12:07:20
автор: Ноїв Ковчег
Вкажіть причину вашої скарги
|
