Погода в цей день навіть дещо балувала. Трохи прояснилось під вечір, було прохолодно, вогко, але, все ж, без опадів - і то вже неймовірно тішило. По дорозі ми заскочили в супермаркет, купили пляшечку вина, трохи різних смаколиків - не з пустими ж руками вирушати. І помчали далі. Їхати було не дуже далеко. Добре, особливих заторів на дорогах не було. Виявляється, що я все таки забула - зарядку на телефон. Головне, сам телефон то взяла, а те, що він повністю розряджений якось і не звернула уваги. Та то не особлива біда. Кому мені дзвонити. Та й підзарядити свій агрегат можна було і Славкиною - бо вони ж майже однакові. Тож, перейматись було особливо нічим. Настрій був, звичайно, не фестивальний, але якось натягнувши на лице гримасу посмішки, ми поспішили на зустріч пригодам. А чому б і ні? Молоді, неодружені, без роботи, але з купою планів. По дорозі вирішили погадати "на радіо".Ну, знаєте, загадуєш бажання і кажеш порядковий номер пісні в ефірі. Насміялись досхочу. Чи то радіостанцію вибрали таку, чи то бажання, чи позаяк, питання в нас були дивні. Але, коли я гучно запитала, що чекає на мене ввечері, на радіохвилях під озвученим мною номером, зазвучав черговий хіт Насті та Потапа "Стиль собачки". Коротше, ржали ми довго. А Славка сказала, що вмію я влучно вистрілювати. Дорога була малопомітною, бо ми то сміялись, то підспівували. Загалом - все пройшло весело. Ну і що, що ні слуху, ні голосу? Так, слів не знаємо інколи. Зате з душею. А чому б і ні?
Десь за півгодинки ми вже були на призначеному місці. Навігатор нас вивів на потрібну локацію. На порозі зустрічав Стас. Саме вийшов перекурити. А тут і ми.
- Привіт, нарешті і вас дочекались.- привітною посмішкою осліпив нас юнак. Він працював якимось там мега ІТішніком у компанії, де раніше й Славка здобувала перший досвід роботи. Потім, щоправда, вона перейшла до нас. Але контакти із колишніми працівниками тримала дружні. Вони й раніше часто збирались разом. Щось святкували. Чи просто на каву, про життя-буття поговорити. Так, колектив у них там був що треба. Усі молоді, однодумці, так сказати. Ось і спілкуватись було про що. Стас на вигляд був струнким, доволі привабливим блондином із синіми очима, і досить цікавим світоглядом. Одного разу ми вже колись пересікались. Трохи вдалось потеревенити. Так, познайомитись. То було декілька місяців тому. Потім Славуся ще не раз мене запрошувала до них на колективні зустрічі, але то часу не вистачало, то ще якась зайнятість, так і не вдалось. А тут ось трапилась така нагода.
- Так, привіт, Малий - закричала Славка, прискоривши кроки в напрямку молодика.
-Доброго вечора, - дещо зніяковівши від ситуації, промовила й Аліса.
-Дуже раді, що вам все-таки стало часу й бажання доїхати до нас.
Стас швидко ввів нас у курс справи. Виявилось, що його підвищили до директора, а він вже в свою чергу вирішив влаштувати від себе для колективу свято. Народу справді зібралось чимало. Чоловік з двадцять, певно.
- Що ж ти раніше не зізнався? - обурилась моя подружка.
-Та то ж нічого такого. Лишилась би в нас, то певно, місце було б твоїм, - відповів їй, все з тією ж посмішкою юнак.
-Та ну, ти що? Ти більше заслужив, - продовжувала Славка.
- Так, вітаю! - ледве змогла вставити й свої "пять" я.
-Дуже дякую, Алісо. Заходьте, знайомтесь. Ваша кімната на другому поверсі. Перша справа на коридорі. Там все просто, але сподіваюсь вам сподобається.
-Дуже дякую! - посміхнулась навзаєм Аліса.
І ми покрокували всередину. Там вже царювала атмосфера свята. Шашлики смажились знадвору. Всередині ж було, як у вулику. Всі спілкувались. Негучно лунала музика. Загалом, така дружня та привітна компанія підібралась.
-Народ, дивіться, хто приїхав. Це Славка, яку ви всі й так любите, а це її коліжанка Аліса. Приймайте, новачків.
Почали якось ознайомлюватись з навколишніми. Усе, як завжди. Пішли дівчаткам допомогти по кухні. Виявились дуже приємні особи. Тільки тепер зрозуміла, чому Славка так завжди з трепетом розповідала про їх мікроклімат. То дійсно щось особливе. Люди привітні, веселі, цілеспрямовані, молоді й амбітні, але з поняттям про честь і совість. І саме це, певно, й виявилось запорукою успіху. Бо їх маленька компанія, із такого офісу, розміром з однокімнатну квартирку, почала розвиватись у правильному напрямку. Вони, здебільшого займались якоюсь рекламою, створенням, оформленням сайтів і так далі. Дійсно гарні люди. По-справжньому, відкриті й цікаві особистості. Люблю, коли за амбіціями "підкорити світ власною ідею" стоїть і принцип - "А як їїї реалізувати?", і ще безкінечна праця. Тімбілдинг у них працював на повну. Вони, знаєте, як подружжя, і в горі, і в радості разом. То було дуже зворушливо. Коли розповідали, як допомогу на Майдан возили, як ночей не спали, як проекти готували один за одним, як офіс - той що однокімнатна квартира, був і місцем ночівлі для восьми чоловік. А потім і як стажувались, і як набивали перші гулі, і як святкували успіхи. Як їздили разом і в Одесу, і в Карпати.
- І ви одне одному не обридаєте? - запитала подивовано я.
-Дивись, Аліс, справа в тому, що ми за день можемо по триста разів пересваритись, доводячи свою правоту, відстоюючи свою думку. Це, інколи, безумовно, впливає і на роботу. Ми періодично кричимо одне на одного. Але декілька днів - у відпустці чи на вік-енді і починаєш сумувати за всіма. Ковток особистого простору - і все, трохи попускає. Ніщо не ідеально. Але ми стараємось. - відповіла мені нова знайома - Наталя.
-Дійсно можна позаздрити такому. Насправді. А ти чому пішла Славка?
- Були на те причини, -якось буркнула моя подруга.
--Так сталось, продовжила її думку Наталя, - Менше з тим, вона й надалі продовжувала нам допомагати. Ось і успіх Стаса - це і її робота. На якийсь відсоток.
- Так, Славка, вона - така - всюди прийде на поміч - із посмішкою додала я.
-Стоп! Досить вганяти мене в фарбу!- вже втрутилась, не стерпівши стільки компліментів дівчина.
-Що, дівчатки, все готово? -нашу дівочу бесіду перервав Стас.
-Майже, - відповіла Женька, що саме дорізала овочі.
-Аліска, а ми з тобою трохи забудькуваті. Ми ж також дещо привезли.- раптом викрикнула моя подружка.
А й дійсно. Забули все в авто. Якось не подумали. Що ж поробиш, приславута дівоча пам'ять!
- Я заберу, Слав, не переймайся. Тільки ключі давай. - сказала я.
- Візьми у мене в кишені.
-Давай я допоможу принести? - ласкаво запропонував Стас.
-Добренько. Дякую.
І ми, взявши ключі, пішли надвір. По дорозі якось розговорились.
-Що там у вас трапилось, а то Славка так і не розповіла?
-Та таке. Довго описувати. Якщо коротше, то ми тепер без роботи. Ще й начудили.
-Без роботи? Справді?
Я відкрила машину і полізла на сидіння за пакунком із продуктами. Як помітила машину, що під'їжджала.
-Ти на когось ще чекаєш? - з середини машини спиталась я.
-Так, товариш має приїхати. Із рік не бачились. Може, трошки більше. Вчились разом. Це, певно він. Так -так...
Мені було дуже цікаво, хто то і що. Але, як на зло, саме в той момент, коли я хотіла вже вилізти з машини і подивитись на цього містера Х, із кишені випав телефон, та й зник десь під сидінням. Я поспішно почала шукати рукою його. І ось, нарешті, знайшла.
-Привіт, Стасян, - почула я десь знайомий голос за спиною.
-Жекааа- відповів Стас.
Вилізши врешті з машини і повернувшись, я не могла повірити власним очам. Та бути такого не може. Що за співпадіння? Ось тобі і гарний вечір. І що тепер робити? Та я просто не вірила в це. Ні, ну, я відмовляюсь. Так просто не буває...
ID:
628784
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.12.2015 01:35:42
© дата внесення змiн: 15.12.2015 01:35:42
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|