|
Швидка допомога подружки прибула досить хутко. Десь за півгодини Славуся вже була на місці. В руках у неї красувалась пляшка "заспокійливого". Тож, ми так і сіли у коридорі, на канапі, бо сил у Аліси перебратись куди подалі просто не було. Славка сама витягнула якісь келихи в шафі, сама налила, і після першої ж "дози" сказала - ну, розповідай.
- Та що розповідати?
-Що трапилось?
-Я навіть не знаю. Пам'ятаєш той папірець, на який ми чомусь не відразу вирішили звернути увагу...
-Так, там був наказ на твоє звільнення?
-Найсмішніше, що ні! Уяви там було її призначення...
- А ти?
-Про мене взагалі жодного слова...
-Так, ситуація дивна... А ти його бачила?
-На жаль...
-Що він тобі сказав?
-Пробурмотав щось, тупу "гарного вечора"...
-От Мерзота, ще й знущається. Аліска, ну чому ти переймаєшся? Та з твоїм досвідом! Та тебе будь-де з руками ногами відірвуть! Та він ще собі лікті гризти буде! Ще на колінах приповзе! А хочеш я також звільнюся? Так, все, справа вирішена. Завтра теж напишу заяву. Та ми з тобою ще гори звернемо. Ще власний бізнес відкриємо. А він... Теж мені, Євген Дмитрович. Та він зі своєю Блондою ще по світу побиратись піде. Подумаєш, звільнив. Чи й не цабе...
Чим далі ми продовжували приймати "заспокійливе", тим більше наші думки відривались від реальності. Як буває у таких випадках, почуття самовпевненості зростає в рази. Ти ж ніби не відчуваєш ніяких обмежень. Гори по плече, море по коліна.
Коротше кажучи, ледь отямилась я, і зрозуміла, що ми вже десь у клубі. Так-так. Нічний клуб. Гучна музика. Вогні. Купа людей. МС, який щораз більше закликав йти в відрив. Ну, і як тут заперечити? Коротше кажучи, Алісу понесло. Славка все кричала, що сьогодні я не можу говорити їй "ні". А я й не особливо хотіла сперечатись.
Тому ситуація виглядало приблизно так:
- Самбука?
-Звичайно!
-Викрутка?
-А чому б і ні?...
- О, диви, який синенький коктейльчик...
Ситуація була катастрофічна. Тоді я ще цього не розуміла. ЧИ то пак вже не розуміла. Бо й розуміти вже було нічим. В голові ситуація туманилась. Був лише ритм музики і алкогольний перебір.
Ранок почавсь... Скажімо так, ранок почавсь і то вже добре. Телефон щось там намагався ще викрикувати, та позаяк лежав дуже далеко, реакції на нього було нуль. Сил встати не було. Та що там встати. Сил відірвати голову від подушки чи бодай розплющити повіки не вистачало. Врешті-решт, мобільний видав сигнал, що більше він не жилець і також припинив боротись за життя. Аліса не могла навіть перевернутись... В голові гучним дзвоном відбивалась вчорашня розвага. Почуття спраги не давало можливості й далі провалитись в сон. Десь краєчком заледве розплющеного лівого ока я побачила пляшку недопитої мінералки. Руки, тремтячи і опираючись наказу мозку, потягнулись у потрібному напрямку. Зусилля були схожі на те, як штангіст підіймає рекордну вагу. Все здавалось уже зроблено, як, в останній момент, пляшка висковзнула і, з гучним тріскотом, гайнула додолу. Раптом я почула, як хтось поряд видав тривожний стогін. Різко і з острахом повернувшись вправо, я помітила Славку.
-Доброго ранку...
-І тобі того ж...
-А що ти робиш тут, та ще й на підлозі...
- Сплю, напевно.
- А чому на підлозі?
-Не запитуй!
Ситуація виглядала катастрофічно. Речі розкидані по всьому коридору. Якісь пляшки, недопалки, сукні, папери, різна документація... Останнє вразило найбільше...
- Ти добре пам'ятаєш вчорашній вечір? - без надії на позитивну відповідь, запитала Аліса...
- Чесно? Не зовсім...
-Почуваю себе жахливо...
-Аналогічно...
-Треба вставати...
-Є аспірин?
-Так, десь повинен бути в сумочці...
Аліса мовчки почала шукати таблетки, порпаючись серед речей...
Після потрібних медикаментів, душу й кави - це вже було схоже на щось. І тут назріло чергове питання.
- Славка, я то чому не на роботі - зрозуміло. А ти чому?
- Так я ж звільнилась!
- А коли ти встигла?
- Ти не пам'ятаєш?
- Ні. У мене взагалі все в тумані.
- Ну, вчора, десь годині о четвертій..
-Ранку...
-Ага...
-То вже сьогодні.
-А, ну, так. Не перебивай. Мені й так говорити не просто, а тут ще ти зі своїми уточненнями.
- Вибач... Продовжуй!
-Коротше, ми вирішили, що нам потрібно все шефу виговорити і поїхали в офіс..
- О четвертій ранку?
- Так! Зараз мене також таке рішення дивує. Але тоді - це була гарна ідея.
- Ми ж його там не зустріли?
- Звісно що.
-Фух. Тоді ми повернулись додому і заснули?
-Якби ж то... Ти реально нічого не пригадуєш?
-Ні...
- Коротше, коли ми почали стукати в двері, вийшов охоронець.
- Він то нас і не впустив.
- Мрій! Ти почала кричати, що ти начальство. Що тобі терміново потрібно всередину...
- От дурепа...
- Ага, дістала перепустку...
-Значить, нас таки впустили...
-Звісно...
-І?
-Далі ми пішли до кабінету шефа...
-Дмитровича?
-А в тебе ще якийсь є?
-Та в мене вже й того немає...
-То й на краще...
- Чому?
- Бо тепер нам ліпше йому на очі не потрапляти.
- Щось зовсім страшне? Мені краще не знати?
- Та ну, я просто не все сама добре пам'ятаю... Бо поки я писала заяву на звільнення. До речі, на зворотньому боці його якоїсь грамоти... Та ще й олівцем для фарбування очей...
-ГОСПОДИ...
-Так... Саме тоді,ти настрочила йому якогось там листа... Щось ще кричала про вендету...
- Який жах... Як же після такого далі жити... Подай мені воду...
- О, до речі, добре, що ти її вчора купила...
-Я?
-Так-так...
-Хоч якась розумна думка за весь вечір...
-Не зовсім...
-Що таке?
-Поверни голову і переведи погляд на вікно...
-А що з вікном? Все як завжди. Ой, квітка...Жива..Звідки вона там?
-Ти вчора винесла її з кабінету шефа. Сказала, що то моральна компенсація.
-Все, гірше бути й не може.
-Ну, хіба що якщо б ти потягнула його пальму....
-Дуже смішно...Ох, і нагуляли ж ми з тобою. Тепер довіку не розберемось із цим...
-Та якось воно буде. Щось вигадаємо. Не переймайся. Так, мені потрібно з'їздити додому. Привести себе до ладу. А ввечері зустрінемось.Поспи. А потім вже щось разом придумаємо. Якось воно влаштується...
-Добренько. Давай, до вечора. Проводжати не буду, вибач.
-Та я сама знайду вихід. Аліса...?
-А? Що ти хотіла?
-Пробач мене... Завжди я всім тільки неприємності приношу.
-Ти що? Забудь. Ти через мене роботи позбулась, так що то мені вибачатись потрібно. До вечора. І не думай про погане. Якось розрулимо.
Славка пішла, а я зашилась, один-на-один із "хворою" головою та купою думок. А міністерство здоров'я не дарма попереджує, що алкоголь шкодить. Хотілось і сміятись, і плакати. Але більш за все хотілось спати. Тож, потрібно було вирішувати проблеми в порядку їх важливості. Зараз на першому місці був сон. А там, дивись, і якісь розумні думки з'являться. Так що втікаючи від самокартання, Аліса просто заснула.
ID:
627258
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.12.2015 01:46:28
© дата внесення змiн: 09.12.2015 01:50:50
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
