Давай поговоримо віч-на-віч,
Так, щоб ніхто нас не почув,
Пошепки, та вголос, наче..
Боляче, та світ щоб не відчув.
Ти знаєш, що подеколи буває
Так, мов серце ріжуть лезом..
І тоді мозок твій кудись зникає,
І не можеш думати тверезо.
Так ось, поговорити маємо про все.
Про все, що википіло на вершки,
Про те, чого нас викидає на шосе,
Чого від хліба залишаються кришки.
Чом дітвора не бачитиме щастя,
А старички так швидко «побіжать»,
Від чого шрами на твоїх зап’ястях,
Чого ми змушені регочучи страждать?
І вітер, спокій, дощ і сніг,
Ей, зупинись, поки не пізно!
І вічний плач, все рідше – сміх.
Не доспівати нам, на жаль, ту пісню…
Давай поговоримо віч-на-віч.
Так, щоб співали солов’ї,
Щоб ринули з небес навіть
Ангели! І вигадані теплі сни мої.