мій Принц, правда в тому — за хмарами зір не видно
забуті, загублені, зболені небеса
задивлені в клоччя димом
незМінно-дивно
траншеями вирв зарясніли твої поля.
мій Принц, правда в тому, що квіти вмирають з часом
зов'ялі в червоних Градах і пелюстках
їх душі цвітуть фугасом
смиренно-жасним
в уламках розбитих ребер та у серцях.
Мій Принц, безнадійно стали ми враз дорослі
так дивно-кумедно-гірко цей фарс життя
у речі пустих статистик —
доречні числа
безглуздям безликі смерті на папірцях.
Мій Принц, тут так страшно, та, зрештою, це минеться
і в мене у грудях зламані колоски
в тривозі безмовних терцій
терпких інерцій
За вічність сприйму я смерть, як колись і ти.
мій Принц, спопелілим сонцем, багрянцем стежки
пишу я на клаптях сталі останній лист
Сьогодні зачеплюсь лапою
за розтяжку...
Мій Принце,
пусте, забудьмо.
З любов'ю, Лис.