Краплини дощу, наче наввипередки,
Ковзаються по мокрих шибах.
Затягнуте небо, огортає сірістю.
Оточення люду, ніби зливається у темних тонах.
Усі поспішають, у кожного в голові,
Тисячами мандрують думки.
В такі миті, чомусь хочеться посміхнутись,
Посміхнутись, випадковому перехожому,
Аби збити на мить, потік роботи його нейронів.
Осінь, вона така, наче випробовує на щастя,
Мокрою водою з небес, заганяє у куток самотності,
Але стоє їй відповісти привітністю, теплою гамою,
Дарує тепло, не те, що від сонця, а те, що вирина, із самої душі.
